Самотній вовк

— Петрусю, дурненький, адже Георгій Васильович у себе…

Слова її ледве пробилися до мене крізь рожевий туман, але одразу протверезили. Я поправив краватку, нахильці випив склянку газованої води. Тоді запитав глухим, ніби багато перед цим курив, голосом:

— Що, складає чемодани?

— Хто зна, хто зна… — загадково усміхнулася секретарка (вона уже щось знала!) і почала заново фарбувати губи. — Божевільний, хіба можна так цілуватися на роботі!

Я постукав у двері директорового кабінету і обережно переступив поріг.

Здається, Георгій Васильович не завважив мене. Сидів за столом, поклавши голову в долоню, — рука, наче класична колона (темний костюм, піджак розстебнуто, на яскраво-білій шовковій сорочці вилискує позолочена защібка краватки) — обличчя сіре, втомлене, на голові вінець сивого волосся. Минула не одна хвилина, поки він нарешті звів, мені здалося — в росинах сліз, вогкі очі. Але, побачивши мене, директор звично — самими вустами — усміхнувся. Усміх вийшов життєрадісний, хоч дещо відчужений, ніби думками Георгій Васильович був у цей час десь далеко, а над столом висів зліпок, відтиск його обличчя.

— Ну що, Андрію, усе бігаєш? — Він уперше назвав моє ім’я. — Ось так, Андрію… — І швидко перейшов на буденне, офіційне: — Передай секретарці, що я нікого не приймаю. Але хай не відходить од телефону, мені подзвонять.

«Це з тих моментів, які рідко трапляються і які не можна не використати. У житті дуже легко запізнитися…» Я одвернувся до вікна і мовив, вилущуючи кожне слово з глибокого, ледь стримуваного болю:

— Мені дуже шкода… Я так мріяв біля вас працювати… — Од хвилювання мені перехопило подих. — Ви для мене — як батько. Даруйте, тепер я маю право це сказати…

Я махнув рукою і майже побіг до дверей, перечіплючись ногами об килим. Але на порозі, між подвійних дверей, стяг з обличчя маску і ступив до приймальні стримано, діловито. Секретарка комусь телефонувала, нахилившись до апарата, груди її лежали на краю стола. «Ось знахідка для новітнього натюрморту!» — скинулося в мені. Підійшов до вікна, стрибнув оком через вулицю, де настінний годинник, — початок на третю, треба поспішати, о пів на третю Олена чекатиме на зупинці таксі, якщо, звичайно, її Прагнімак не затримається удома. Я обережно постукав до кабінету заступника. Прагнімак був у себе.

— Даруйте, Ілля Денисовичу, мені конче потрібно години на дві піти з контори. Завтра профспілковий комітет розглядатиме квартирні питання, і я мушу дооформити деякі папери…

— Ви мені не потрібні, — Прагнімак стенув плечима. — Але попередьте свого завідувача…

Я змусив себе видавити на обличчі вдячний усміх:

— Я не затримаюсь…

Прагнімак не піднімав од паперів очей, я тихо причинив за собою двері кабінету і побіг теплими полуденними вулицями у бік Бессарабки. Жовкле небо висіло низько над містом, було душнувато, ніби в малогабаритній квартирі. Я ще ніколи не почувався таким збудженим: проводжав очима кожну молоду жінку, що йшла назустріч, жінок було багато, і всі пишнотілі, з високими грудьми, широкими стегнами, обриси яких звабливо проступали крізь вузькі міні-спіднички. Ця несамовита хіть виснажувала мене. Я спітнів і важко дихав, особливо в переході під Хрещатиком, коли десятки оголених жіночих плечей оточили і стисли мене, запаморочуючи випадковими дотиками, запахами молодого тіла, парфумів, помад та кремів.