Місто заклиначів дощу

Нарешті останні відблиски заходу померкли, і єдиним джерелом світла залишилося полум’я багаття. Вогонь, потріскуючи, пожирав сухі кактусові стебла і хмиз, язики полум’я то злітали увись, то притискалися до землі.

Сидячи в своєму ящику-клітці, призначеному для транспортування, Вілма час від часу видавала невдоволені звуки. Мабуть, ця місцевість здавалася їй не надто мальовничою і гостинною, і Оскар цілком її в цьому підтримував. Йому теж не подобалась ця долина.

Ніч дихала пронизливим холодом вічних снігів, і мандрівники тулилися ближче до вогнища, намагаючись якнайкраще зігрітися. Біля багаття панувала мовчанка — кожен був заглиблений у власні думки, а ще давалася взнаки втома після денного переходу.

— На ній справді був червоний плащ? — несподівано запитав Гумбольдт, чиє обличчя у відблисках полум’я здавалося вирізьбленим із каменя.

— Не червоний, — відгукнулась Еліза. — Радше, кольору червоного вина. І такого ж самого відтінку було її волосся.

— Гм, — учений задумливо поворушив жарини, покриті сизуватим попелом.

— Хто вони, ці вершники, яких побачила Еліза? — запитав Оскар. — Мені здалося, що ви знаєте цю жінку в червоному.

— Ще б не знати! — відповів Гумбольдт. — Якщо Еліза була точна в описі свого видіння, на нас чекають серйозні неприємності.

Оскар із сумнівом поглянув на вченого.

— Що ж такого особливого в цій дамі?

Гумбольдт пильно дивився в жар вогнища.

— Якось раз мені довелося бути свідком, як протягом кількох хвилин вона поклала десятьох озброєних і добре навчених воїнів. Ця особа досконало володіє японськими і китайськими бойовими мистецтвами, що мають тисячолітню традицію.

— Ти, дядьку, кажеш про мистецтво китайських ченців із монастиря Шаолінь? — здивувалася Шарлотта. — Здається, його називають кунг-фу.

Гумбольдт кивнув.

— Це щось більше, ніж мистецтво битися із зброєю і без неї. Кунг-фу — особлива філософія, мета якої — прагнення до самовдосконалення. Вона охоплює всі сторони життя, зокрема мистецтво медитації, лікування і, звичайно, бойове мистецтво.

Він обвів поглядом сидячих біля багаття супутників і знову втупився очима у вогонь.

— Ім’я цієї дами — Волкріс Стоун, вона єдина особа жіночої статі, якій було дозволено увійти до монастиря на священній горі Суншань.

— А чому саме для неї був зроблений виняток? — поцікавилася Шарлотта.

— Слава про її майстерність відкрила перед нею ворота Шаоліня, — відповів Гумбольдт. — Ніхто не міг зрівнятися з нею в швидкості і спритності, і для міс Стоун був зроблений виняток, але за умови, що вона прибере чоловічої зовнішності, їй довелося поголити голову, вищипати брови та вії і перебратися в одяг буддійського ченця. Учитель попередив її: цілком можливо, що вона вибрала помилковий шлях, але вона не послухала цього застереження. Кілька років міс Стоун провела в монастирі, освоюючи медитацію і бойове мистецтво, а заразом працюючи разом з іншими ченцями до знемоги. Вона глибоко вивчила буддійську медицину й уміння занурювати свої тіло й мозок у стан цілковитого спокою, оволоділа п’ятьма видами бою і такими видами зброї, як палиця, меч, сюрікени, спис, алебарда, дротики, голки. У всіх цих видах вона досягла високої досконалості, але, оскільки міс Стоун була жінкою, їй не було дозволено складати іспит на право називатися майстром бойових мистецтв. Вона залишилася звичайним ченцем — великим майстром в одежі учня. У результаті з часом її глибока повага перед кунг-фу і вчителями Шаоліня переросла в розчарування, а потім у гнів і цілковите заперечення буддійської доктрини. Коли вона покидала монастир, її буквально пожирала ненависть до тих, хто залучив її до високого і стародавнього мистецтва. Покинувши Китай, Волкріс перебралася до Сполучених Штатів і стала найманим воїном і охоронцем, працюючи на тих, хто має в своєму розпорядженні великі кошти. Мені доводилося чути, що нині в цій справі вона вважається кращою з кращих.