Місто заклиначів дощу

— А по-друге? — запитала Шарлотта.

Гумбольдт м’яко накрив своєю долонею руку Елізи.

— Сьогодні я розпрощався з університетом і порвав усі зв’язки з академічною наукою. Відтепер я стаю науковим консультантом у галузі незвичайних проектів. І як кожна людина вільної професії, я потребую реклами.

— Реклами? — Оскар здивовано поглянув на свого старшого друга.

Гумбольдт кивнув на газету, що лежала у нього на колінах.

— Завтра всі великі газети і журнали напишуть про нас. Наші імена згадуватимуться в розмовах дуже різних людей. Здається, кращої реклами і бажати не можна, правда? Між іншим, сьогодні ми придбали нашого першого клієнта.

Оскар підкинув угору брови.

— Ви маєте на увазі того чоловіка, з яким розмовляли перед музеєм?

Гумбольдт кивнув.

— Цілком правильно. Він дуже зацікавився розрахунками конструкції пілотованого літального апарата. І готовий за це непогано заплатити. Його звуть граф Фердинанд фон Цеппелін.

Якийсь час вони їхали мовчки, слухаючи монотонний цокіт копит. Гумбольдт, здавалося, з головою поринув у свою газету. Оскар обдумував слова вченого, які здалися йому повними глибокого сенсу.

Голос Шарлотти вивів його із задуми.

— Оскаре!

— Що?

— Можу я тебе про дещо запитати?

— Авжеж.

— Де ти був тієї ночі, коли я знайшла тебе в лабораторії побитого і заляпаного брудом із голови до ніг? Ти обіцяв коли-небудь розповісти про це.

— Справді обіцяв? — Оскар із сумнівом покосився на дівчину.

Шарлотта ствердно кивнула.

— Я… як би це сказати… відвідував давніх друзів.

— А що з тобою трапилося?

— Випадково наткнувся на чоловіка, якому заборгував. Невелику суму. Його звуть Берінґер. Він був не сам і вирішив разом із товаришами показати мені, що буває з тими, хто зажадав покінчити з колишнім життям. — Хлопець несподівано замовк, а потім додав: — Не можна ось так узяти і все залишити позаду. Не виходить. Іноді минуле знову тебе наздоганяє.

— Не дивно, — сумно сказала Шарлотта. — Адже воно — частина тебе, і ти його завжди відчуватимеш як власну руку чи ногу.

— Боюся, ти маєш рацію. Але мені доведеться ще раз повернутися туди. Там залишилися друзі, які піклувалися про мене. Крім того, я маю залагодити свої справи з Берінґером. Він отримає свої гроші і забуде моє ім’я.

— Але ж ти будеш обережний? Обіцяй мені!

— Обіцяю. — Він опустив очі і відразу згадав те, про що давно збирався запитати Гумбольдта.

— Пане Гумбольдте!

Учений одірвався від газети.

— Того дня, коли ви опинилися на Крауснікштрассе… ну, коли я вас обікрав… це справді була випадковість чи щось інше?