Місто заклиначів дощу

Вона відчувала, що починає втрачати контроль над собою.

— У вас завжди в голові лише крайнощі, Волкріс, — сумно повів мову Пеппер. — Чорне — біле, добро — зло. А чи не спробувати вам навчитися знаходити якусь середину? Куди розумніше було б об’єднати наші зусилля, уклавши союз із Гумбольдтом та його людьми. У будь-якому разі шанси на успіх тільки зростуть, хіба ні?

— Ніяких компромісів із Гумбольдтом бути не може, — люто прошипіла Волкріс. — Йому не можна довіряти. Я знаю його і суджу з власного гіркого досвіду!

— Авжеж, звичайно. Ви розповідали. Але скільки років минуло відтоді? П’ятнадцять? Двадцять? За такий час будь-яка людина може змінитися.

— Він не з тих, хто змінюється.

— Звідки вам знати?

— Знаю, і баста!

— А проте, ми будемо дотримуватися колишньої тактики. — Пеппер трохи підвищив голос. — Поки що я керую цією експедицією і приймаю рішення. Ми будемо абсолютно пасивні, не робитимемо ніяких демонстративних кроків. Гумбольдт знає, що ми його переслідуємо. Якщо він залишиться на місці й дочекається нас — добре. Якщо спробує втекти — ми йтимемо за ним доти, поки він переконається в тому, що йому не залишається нічого іншого, як об’єднатися з нами. Я цілком ясно висловлююся?

Він запитливо поглянув на жінку.

Волкріс прикусила губу. Зараз вона проклинала себе за те, що проговорилася про своє знайомство з Гумбольдом та їхні стосунки.

Але тепер пізно шкодувати про це. Доводиться визнати, що їй не вдалося переконати Пеппера. Що ж, вона досить довго дозволяла йому помітати собою, а зараз цьому приходить край. Час брати ситуацію в свої руки.

— Ви бос, — з очевидним небажанням сказала вона. — Хай буде по-вашому, хоча я діяла б зовсім інакше… Ох, диявол!.. — її права ступня раптом вислизнула із стремена. — Здається, щось із пряжкою… Їдьте поки вперед, а я за мить вас наздожену.

Волкріс спішилась і почала морочитися із стременом.

Макс кивнув і повільно поїхав угору по стежці. Вона почекала, поки редактор сховається за найближчими деревами, і за лічені секунди затягнула стремено.

Все це дозволило Волкріс хоч би на короткий час залишитися наодинці з собою і внутрішньо зібратися. Гумбольдт бачив її, а цю людину не можна недооцінювати. З усіх чоловіків, яких їй доводилося зустрічати, тільки він здавався цій жінці рівним їй. Уже в монастирі його майстерність воїна справляла сильне враження, і слід було виходити з того, що за минулі роки він його не тільки не втратив, а й удосконалив.

Поміркувавши, вона зупинилася на комбінації із сюрікенів, дротиків та ласо. Плюс кольт сорок четвертого калібру. Взагалі-то, до вогнепальної зброї Волкріс ставилася зневажливо, але тут випадок особливий, і без нього не обійтися. Прикріпивши спорядження до сідла так, щоб у будь-яку мить можна було ним скористатися, вона прикрила свій арсенал ласо, легко злетіла в сідло і галопом помчала услід за Пеппером.

Наздогнавши редактора, жінка насамперед узялася за ласо. Кілька свистячих обертів у повітрі над головою, точний кидок — і петля намертво захлеснулася навколо Максового корпуса. Відтак — короткий ривок.

Здивовано скрикнувши, Пеппер вилетів із сідла, а його рушниця з брязкотом покотилася по камінню. Волкріс скочила на землю й кількома точними рухами зв’язала свого «боса».

— Невеличкі зміни в штатному розкладі, — сказала вона у відповідь на його приголомшений погляд. — Я не можу допустити, щоб ви й надалі нас втримували. Вандербілт найняв мене не для того, аби я сиділа склавши руки. З цієї хвилини операцією керую я, а отже, дію так, як визнаю за потрібне.

Без найменшого зусилля Волкріс звалила тіло свого супутника поперек сідла, прив’язала його ласо й заткнула рота нещасного редактора кляпом, потурбувавшись лише про те, щоб він не сповз додолу і не виплюнув кляп у найбільш непідходящий момент. І хоч як звивався Макс, намагаючись виборсатися, все було дарма.

Наостанок Волкріс підібрала з землі його рушницю і приторочила її до сідла свого коня зі словами:

— Вам, Пеппере, вона більше не знадобиться!

Відтак вона скочила в сідло, спіймала поводи Максового коня й пустила обох скакунів чвалом.