Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.
- Автор: Литвин Микола Романович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7196-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.». Краткое содержание книги:
У книжці львівського історика М. Литвина розповідається про роль і місце Галичини та галичан в Українській національно-демократичній революції. Особливу увагу приділено державотворенню Західно-Української Народної Республіки, провокативній політиці більшовицької Росії, яка намагалася влітку 1920 року прищепити «любов» галичан до Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. І хоча своєї мети Українська революція не досягла, її значення важко переоцінити, оскільки вона спонукала нові покоління до спроб розбудови власної держави та здобуття незалежності.
Тому домагаємося права самоозначення також для українського народу. На основі права самоозначення жадаємо далі, щоби австрійсько-угорська і німецька скрита окупація українських областей, як наслідок Берестейського мирного договору була знесена… Український нарід жадає як одинокої умови свойого національного життя між свобідними державами Європи, сполучення всіх українських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Підляшшя і Волині з областями України в Одну самостійну республіканську державу, яка є і остане независимою від всіх слов’янських і других сусідніх держав…»[119]
Такого вільнодумства з уст українця цісарський парламент, насамперед його польське коло, мабуть, ще не чув. Але, очевидно, очікував. В унісон цим словам прозвучав і голос революційної Наддніпрянщини – «Заява Українського Національного Союзу про внутрішнє і міжнародне становище України» за підписом В. Винниченка і П. Дідушка: «…Український Національний Союз вважає цілком природним і необхідним злучене в один державний український організм всіх заселених українцями земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини не ввійшли в склад Української держави, як-то: Східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підляшшя, частини Бесарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Донщиніи, Чорноморії, Кубані…»[120]
За національну державу боролися й буковинці. 13 жовтня у Чернівцях зібралися представники українських партій і посли, які вже категорично зажадали: «Разом з прочими українцями Австро-Угорщини хочемо самі рішати про свою долю… Від Карпат по Чорне море межують наші границі…» Зібрання вели Омелян Попович та Іван Рибачок. Резолюцію довірено зачитати учителю Осипу Безпалку. Через кілька днів велика делегація буковинців (М. Василько, М. Спинух, І. Семака, С. Смаль-Стоцький, О. Бурачинський, Т. Драчинський, М. Кандиба, Р. Цегельський, О. Безпалько та ін.) вирушила до Львова[121].
У час, коли відбувся розпад імперії, Габсбурґи через архикнязя Вільгельма (В. Вишиваного) 17 жовтня звернулися до К. Левицького із закликом, щоби «українська конституанта заявилася за притуплення до Австрії». Наступного дня К. Левицький одержав від нього нову телеграму, в якій просив «президента сьогоднішніх нарад Укради у Львові проголосити самостійне королівство у вірності династії і скипетрові цісаря Карла». Звернення завершувалося пафосно: «Хай живе князівство Галич»[122]. Як бачимо, Габсбурґи прагнули переформатувати Малоросію лише у «союз вільних народів».
На порядку денному постало питання про формування тимчасового сейму, який би мирним і законним шляхом перебрав владу. Ядром Української Національної Ради стали українці віденського парламенту, які залучили до організаційної роботи всіх сеймових послів із Галичини та Буковини, чотирьох представників галицьких партій – національно-демократичної, радикальної, християнсько-суспільної та соціал-демократичної, буковинських партій – національно-демократичної, соціал-демократичної і радикальної, а також посланців академічної молоді. Біля керма організаційного проводу Ради став голова парламентської репрезентації Євген Петрушевич.
В умовах глибокої державної кризи 18–19 жовтня 1918 р. у Львові відбулась конституанта – представницьке зібрання (близько 500 чол.) українських послів до парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, єпископату, делегатів українських партій, яке й обрало Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Згідно з ухваленим там же, у великій залі Народного дому, статуту вона дістала право і обов’язок:
«а) виконати в хвили, яку признає за відповідну іменем українського народу австро-угорської монархії, його право самоозначення та рішити про державну судьбу всіх областей тим народом заселених; б) предпринята всі постанови та заходи репрезентативного, законодатного та адміністративного характеру, щоби своє рішення під а) перевести в життя».
Водночас у своєму маніфесті 19 жовтня Українська Національна Рада проголосила:
«1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творить одноцільну українську територію.
2. Ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська держава…
3. Взивається всі національні меншосте… негайно вислати своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідуючій їх числу населення.
119
Діло. 1918. 12 жовт.
120
Українське слово. 1918. 18 жовт.
121
Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923: ілюстрована історія. Львів; Івано-Франківськ, 2008. С. 142–145.
122
Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Історія. Івано-Франківськ, 2001. С. 88.