Чужі скелети
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-232-2
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Чужі скелети». Краткое содержание книги:
Відповідь — ні. Однозначно.
Тепер підполковникові Костюку лишалося сподіватися на здоровий глузд прокурора. Той теж повинен зрозуміти всю марність і невдячність зусиль, затрачених на таке розслідування. Бо карний розшук уже давно це збагнув. Свідомий цього і він, начальник міліції. Значить, лишається тільки філонити пару місяців, звітуючи для годиться, а тоді тихенько згорнути справу, спустити її на гальмах, списати кудись подалі.
Забути.
Маючи надію вмовити прокурора обрати саме таку лінію, Костюк вирішив подзвонити йому в понеділок, рано-вранці. Завтра неділя, не варто вантажити людину в законніший за суботу вихідний робочими проблемами.
Вирішивши так, підполковник Костюк зібрався і поїхав додому.
…Але не всі ставилися до неділі так, як він.
Дзвінок мобільного телефону перервав законний недільний сніданок начальника міліції Костюка у тісному родинному колі.
Прийшли донька з зятем, принесли піврічного онука, названого на честь діда — Миколою. Дід Микола збирався, випивши ранкову чарку, трошки побавитися з тезкою. Власне, він саме налив собі цю чарку і навіть хотів перехилити її під молоду картоплю.
Та ожилий мобільник порушив сімейну ідилію.
Номер, який висвітився на дисплеї, Костюк упізнав. Скривився. Відразу зрозумів, яка важлива деталь випала з його учорашніх роздумів та висновків. Подумки попросив Господа Бога, аби той пожалів і зробив цей дзвінок марним. Лише тоді відповів.
— Слухаю.
— Доброго ранку, Миколо Миколайовичу. Це Гараніна.
— Впізнав, Юліє Василівно. Багатою не будете, хоча куди вже більше…
— Це тому, що я не забобонна. І в такі приказки не вірю. Миколо Миколайовичу, а чого ви не кажете, що у вас там невпізнаний покійник? Ми ж домовлялися…
— Та домовлялися, домовлялися… Тільки ж давно, слава Богу, покійників у нас не було. Ані відомих, ані невідомих. Місто наше з вами поки спокійне, Юліє Василівно… І потім, вас же не було, в Київ їздили, у справах…
— Миколо, не люби мені мізки, ага? Я постійно в зоні досяжності. Приїхала вночі, рано вийшла на базар, а там уже чутки гуляють.
Костюк приречено зітхнув.
— Не схожий він, Василівно.
— Ти перевіряв?
— Перевіряв, — підполковник брехав.
— Сам перевіряв?
— Не схожий, Василівно, не схожий.
— Питаю — сам перевіряв? Чи до тебе приїхати?
Може, меру подзвоню, разом у морг підемо? Хороша недільна забава, Миколо, хіба ні?
На кухні всі затихли — навіть маленький Миколка кувікати припинив.
— Гаразд, — вичавив із себе начальник міліції. — Я дам команду. Петриківський із тобою зв’яжеться, їдьте в морг разом. Тільки дарма це все, Юліє Василівно… Не схожий… В іншому разі я б сам тобі повідомив, першим. Ми ж домовлялися…
— Та бачу, Миколо, як з тобою можна домовлятися.
Бачу і знаю!
Співбесідниця перервала дзвінок, а Костюк без жодної радості випив горілку.
Настрій остаточно зіпсувався, коли Петриківський за дві години віддзвонився, повідомивши: Юлія Гараніна, попри сподівання, впізнала невідомого бомжа.
Це означало — справу не вдасться спустити на гальмах. Навпаки, «тітчин сюрприз» перетворився на величезну проблему і сильний головний біль для всієї жашківської міліції.
— А тут нічого, — промовила незнайомка, переступивши після привітання поріг готельного номера. — Тут, у місті, є кілька пристойних готельчиків, мої партнери там люблять зупинятися. Чому туди не постукали?
— Спогади дитинства, — відповів Сахновський. — Тут, скільки себе пам’ятаю, завжди був один готель — «Жашків». У таких містах, як це, назви готелів завжди дублювали назви населених пунктів.
— Дитинства? — гостя здивовано скинула брови. — Ми з вами земляки?
— Я тут народився.
— В готелі?
— Смішно, — кивнув Антон. — У Жашкові, в місті. Але поїхав звідси давно.
— Правильно. І думали, що тут нічого не змінилося.
— Чому ж думав? Знав. І переконався. Готель під назвою «Жашків» і далі стоїть на вулиці, названій на честь вождя світового пролетаріату Володимира Ілліча Ульянова-Леніна. Але ви праві, всередині номери нічого. Цей ось напівлюкс — так точно. Інших готелів, коли чесно, я і не шукав. А ви — власниця приватного готелю? Шукаєте клієнтів?
Незнайомка наморщила носа.
— Дуже багато запитань. І дуже багато агресії. Та я вас розумію.
— Ви? Мене? Розумієте?
— Давайте знайомитися, — жінка діловито простягнула йому руку, й Антон машинально взяв її своєю. Не потиснув — потримав і трошки труснув.