Чужі скелети
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-232-2
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Чужі скелети». Краткое содержание книги:
Друге: одягнений невідомий у джинси, футболку, кросівки без шкарпеток та легенький светр. Все це явно куплене в секонд-генді, якщо взагалі не крадене. Але саме светр наводить на думку: жертву кинули в льох не пізніше, ніж тиждень тому. Ще на початку червня погода стояла не зовсім літня, люди вдягалися по погоді, і волоцюг це теж стосувалося. Таким чином, уже можна визначити хоча би приблизний час нападу — інакше Петриківський означити те, що сталося, не міг. Напали, вдарили по голові — є ґуля на лобі, око підбите, губа розбита. Потім скрутили і кинули в погріб.
Третє: не просто кинули, аби тримати там із якоюсь метою — кинули помирати. Зловмисники напевне знали про свою жертву все. І були цілком свідомі того, що смерть жертви — чи від серцевого нападу, чи від голоду — лише питання часу. А те, що полоненого збиралися, серед іншого, заморити голодом, не викликало жодних сумнівів. Всі харчі з льоху витягнуті. Людина або люди, які зачиняли жертву на висячий замок у льосі, все ж таки не були певні, що полонений врешті-решт не розплутає пут, нехай навіть його скрутили дротом. Отже, невідомого знали як людину або надзвичайно дужу, або — з надзвичайними здібностями. Чи принаймні уявляли такою. Тому страхувалися і перестраховувалися. Розтин, крім усього, показав: у шлунку жертви давно нічого не було. Точно не ясно, скільки людина не їла. Але тиждень — мінімум.
Знову мова про тижневий термін.
Ну ось, поволі Петриківський вимальовував портрет жертви і загальну картину злочину.
Волоцюга. Без певного місця проживання. Хронічно хворе серце, печінка в плачевному стані, шлунок зіпсований, легені типові для курця. Обминав стороною перукарні. На тілі — виразки та лишаї. На голові — всі ознаки педикульозу, вошей розвів. Щоправда, намагався вимити, є залишки спеціального засобу. Отже, цьому чоловікові або не зовсім було наплювати на себе, або він усе ж таки зважав на паразитів, загалом нехтуючи правилами особистої гігієни. Нарешті, букетик венеричних хвороб. Теж лікував, дійшли висновку експерти. Та побутовий сифіліс десь таки підчепив зовсім недавно.
Ось такого, значить, неприємного і бридкого типа все ж таки комусь знадобилося вистежити, зловити, побити, старанно зв’язати і залишити помирати від голоду або від того, від чого сам швидше загнеться, в темному підвалі чужого будинку. Видно, він не завжди був аж таким невідомим волоцюгою. Хтось знав його достатньо, аби вистежити, зловити і приректи на смерть.
Щоб учинити так із людиною, треба дуже, до болю, сліпо ненавидіти її.
Петриківський поклав висновок експертів у теку, відсунув теку на краєчок столу.
Добре, подумав він, нехай так. Відбитки пальців невідомого вже відкатали, послали запит, та щось підказувало начальникові карного розшуку — цей хід нічого не дасть. Якби було так просто встановити особу жертви за відбитками пальців, ті, хто замикав волоцюгу в льосі, неодмінно подбали би про те, аби ускладнити міліції роботу. Не всі алкоголіки, наркомани та ще й волоцюги з вошами та венеричними хворобами раніше притягувалися до кримінальної відповідальності. Тож невідомого лишили помирати з легким серцем.
Не відрубуючи пальців, не спотворюючи обличчя. Ба більше: хто б це не зробив, було переконання — жертву не шукають і не шукатимуть.
Хоча, міркував далі Петриківський, знайти могли. Неодмінно знайшли б. Рано чи пізно хтось поліз би в льох. Зрештою, важко припустити, що хазяї будинку ніколи не поткнуться до погребу. Не слід забувати: хату винайняли. На місце одних квартирантів, за логікою речей, повинні прийти інші. А ключ від льоху один, він є на загальній в’язці.
Який висновок? Ось який! Від того, як акуратно складалася поки що мозаїка, Петриківський аж не стримався і потер руки. Не можна залишати хату доти, доки не досягнута мета і жертва не померла. Бо в іншому разі нема гарантії, що наступний мешканець не вирішить із якоїсь причини зазирнути в погріб. Не можна, аби волоцюгу застали ще живим і врятували.
Таким чином, той, хто запроторив невідомого волоцюгу в льох на вірну смерть, мусив дочекатися цієї-таки смерті. Не прискорити її — саме дочекатися. Видно, в цьому вбачався якийсь особливий ритуал. Була своя задумка.
Помирати полонений міг і тиждень, і два. Весь цей час його кат мусив жити в будинку.
Залишається дізнатися, кого з мешканців Іванівна пустила на такий термін.