Беладонна. Любовний роман 20-х років

Просто перед ним, злегка поплескуючи себе по колінах, сидів на канапці якийсь прилизаний не то телеграфіст, не то трамвайний кондуктор, вже не молодий, але з веселими закрученими вгору чорними вусиками. Він здивовано втупив очі в Базилевича й для чогось хотів підвестись.

— Вам чого тут треба? — підійшов той до нього й відчув, як прилила й застукала у скронях кров.

Телеграфіст поволі встав і мовчки блимав очима.

— А ви хто, дозвольте вас спитати? — нарешті промовив він.

Якийсь туман заслав Базилевичеві очі, у вухах задзвонило. Гаразд не розуміючи сам, що робить, майже напівсвідомо, він розмахнувся й ударив «гостя» кулаком в обличчя. Той дивно якось, як півень, боком відскочив назад, і в ту саму хвилину дужий випал трусонув шибки. Базилевич почув тільки, як щось гаряче плюнуло йому в обличчя й темно скрикнула за його спиною Зізі.

…Прийшов він до пам’яті в Зізіній кімнаті. Він лежав на її ліжку, а вона стояла на колінах і сприскувала йому обличчя холодною водою. Пахло нашатирним спиртом.

— Слава богу, — зраділа вона, — нарешті прийшов до пам'яті. Чверть години вже панькаюсь із тобою. Налякав ти.

Він підвів голову й полапав себе за лоба.

— Живісінький! Навіть не вшкрябнуло! — сміялась Зізі.

Нараз, ніби схаменувшись, вона зробила серйозне обличчя:

— А знаєш, куля пробила в стіні оттакенну дірку!

— Добре, що не в моїй голові, — процідив він і поволі сів на ліжку.

— Любенький, а навіщо ж ти перший ударив його? За віщо? Він тепер уже вдруге й не прийде.

Базилевич стріпнувся.

— А ти хочеш, щоб він іще прийшов? — запитав він.

Зізі сіла праворуч і обняла його за шию.

— Не можна мені не хотіти. Хочу. Це ж — гроші, мій заробіток. Розумієш, тихесенький? Не можна ж інакше.

Вона міцно притиснулась до нього, зазирала йому в вічі, ніби навмисне дратувала відтуленими чітко пухнастими губами.

— Ну, любенький мій, чому ж ти мовчиш? Будеш іще бити в пику моїх «гостей»? Ну, хлопчику?

Він похмуро мовчав. Вона ще міцніше притиснулась до нього.

— Та ну ж бо, розборюкайся, тихесенький! Не сердься, інакше ж не можна, розумієш? Я ж тепер сама мушу собі заробляти — Федоська вже нічого не допомагає, ще сам із мене тягне на горілку.

І раптом, щось пригадавши, вона знову кинулась:

— Любенький, тихесенький хлопчику! Так ти мене дуже любиш? Під кулю пішов, щоб викинути того кобеля. Чубатенький ти мій!

Слово «чубатенький» Зізі вимовляла тільки в моменти найбільшого збудження пристрасті, і тому воно завжди кидало Базилевича в обійми солодкої пропасниці, вмить розливало гарячі хвилі по всьому тілі.

Він якось важко, глибоко зітхнув, ніби притамувавши глухий зойк. Враз випростався і схопив Зізі за стан. Йому здалося, що він знову робиться непритомний і падає стрімголов кудись глибоко-глибоко вниз, у прірву, де немає дна.

Коли Базилевич вийшов сьогодні від Зізі, надворі вже давно стояла місячна прозора ніч. Він вийшов за ворота й поволі пішов тихою вулицею. Похмурі паркани схилялись до нього, і Базилевич чув за ними подих старих черешень, що знову з весною народжувались до життя й тихо гули своїми набухлими бруньками.