Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Швидко й нечутно, немов чорний м'який кажан, виринуло з-за рогу авто. Трохи не доїжджаючи до будинку, де жила Зізі, авто зупинилось. З нього вилізла неясна сіра постать.
Базилевич якось напівсвідомо притулився до високого паркану й слідкував. Шофер запалив цигарку, а сіра постать швидко попрямувала до хвіртки й зникла за нею.
— До Зізі. Знову якийсь «гість», — болісно подумав Базилевич і хутко, майже бігцем, подався далі.
Минув тиждень. Нічне авто знову нагадало про себе. Це було так.
Базилевич поспішав до знайомого будиночка № 22 і в вечірньому присмерку побачив вогник папіроси й якусь темну масу. Це було авто. Шофер палив цигарку і тихо висвистував якогось веселого мотивчика.
«Те саме, що й тоді, чи вже інше?» — подумав Базилевич і майже інстинктивно вгадав, що авто йому знайоме.
Він прискорив крок, відчинив високу хвіртку й перейшов через двір. Зійшов на ґанок і тихо, безгучно поторгав перші двері. Вони були незаперті. Ступив у сінці і завмер. У передпокої гудів чийсь приємний баритон, йому щось відповідала Зізі. В ту саму хвилину двері до сіней відчинились, і на освітленому порозі чітко вирізьбилась висока чоловіча постать.
Базилевич притиснувся в куток за дверима й затаїв подих. Високий мужчина ступив через поріг і вийшов на ґанок. За ним війнула широка сукня Зізі.
— Але ж ви добре знаєте цього хлопчину? — лоскотав вуха своїм баритоном голос незнайомого.
— Я ручусь за нього, Нон. Він — наш, — відповіла Зізі.
— Але ж він, ви казали, комсомолець?
— Липа, — знову відповів притишений Зізін голос. — Я добре знаю, який він комсомолець.
— Тоді, значить, спробуйте. Але пам’ятайте: головна умова — обережність…
Вони спустилися з ґанку, голоси їхні стихли. Базилевич тихо відчинив двері і пройшов просто до Зізіної кімнати.
В кімнаті стовпами стояв синій пахучий дим від цигарок. Пахло одеколоном і ще чимсь ніжним, ледве вловимим. Базилевич просто з ногами ліг на Зізіне ліжко.
«Чорти його батька знають, — міркував він над значенням тих слів, що їх тільки-но підслухав. — Певне, що балакали про мене. Але ж у чім річ?»
Він із нетерплячкою чекав повернення Зізі. Через дві хвилини вона за звичкою буревієм влетіла до кімнати і ледве не зачепила люстра. Вона з надзвичайним здивуванням втупила в нього свої очі і, здається, ніби застигла на мить від несподіванки.
— Тихесенький прийшов? Як ти зміг так непомітно пройти?
Він рвучко встав.
— Кого ти проводила?
Йому здалося, що вона трохи зніяковіла, але тільки на мить. Зразу ж оволоділа собою.
— А ти, виходить, усе бачив? Може, ти тут під ліжком лежав у мене, тихесенький?
— Не жартуй, Зізі, — з нетерплячкою сіпнувся він. — Хто він такий?
— А тебе це дуже цікавить? — загойдала вона очима. — Ну, знай, що це мій наречений.
— Ну, наречений?.. — непевно протяг Базилевич.
— А ти що, не віриш, тихесенький? І не вір, не треба. Брешу я. Звичайний «гість», тільки…
Базилевич кинувся:
— Тільки що?..
— Тільки… найбільше він мені подобається. Люблю — справжній мужчина, краса! Хе!..
Він здригнувся від болю й хвилювання, що стиснуло серце в одну невеличку грудку. А вона сласно зігнулася й ніби в утомі потяглася всім тілом, її золоте волосся мінилось, палахкотіло полум'ям.
— І знаєш, Волінько, я з нього навіть грошей не беру. Ми, знаєш, не з усіх беремо.
Базилевич скипів, але погасив у собі своє поривання й холодно, стримано підвівся.
— Я, Зізі, не втручаюсь до твоїх фінансових справ, і це цілком твоє діло, чи береш ти з нього гроші, чи ні, але… що це за такі таємні слова про хлопчину-комсомольця, які я тільки-но чув у сінях від твого гостя чи… нареченого?
Тепер він виразно побачив замішання на її обличчі. Вона якось зіщулилась, зненацька стихла, і, мабуть, під її черепною покришкою в цей момент завихрилась ціла зграя думок.
— Не розумію, Волько, твого підозріння. Воно мене дуже дивує.
Вона відійшла набік, сперлась об стіл, а тоді неприродно, аж занадто рвучко перейшла через кімнату й міцно сіла на ліжко.
Базилевич добре розумів, що останнє своє речення вона сказала лише для того, щоб виграти час, щоб належним чином сформулювати свою думку й дати відповідь. Він слідкував за нею примруженими щілинками сірих очей і враз злісно скривив виразні, чіткі губи. Ніби відганяючи якусь настирливу думку або зважившись на віщось, рішуче провів рукою по густих чорних кучерях.