Беладонна. Любовний роман 20-х років

Коля пригадав, що сьогодні має бути комсомольське зібрання, але ж квітневий вечір був такий напрочуд тихий і погожий, так хотілося побувати в клубі, в кіно, що він аж захолонув.

— Збори?.. Я той… — затнувся він. — Мені неодмінно треба бути в гарклубі, не можу сьогодні.

Вечори були вже теплі, вогкі, але дозволу ходити без шинелі ще не було. А тут, як навмисне, повний місяць лагідно світив крізь теплий весняний туман; легенький вітрець в’юнко лопотів біля вуха. Коля спочатку хотів навіть скинути пояса, але потім подумав: «Зустрінеться хто з командирів, побачить, що без пояса, пропала тоді моя відпустка!..» І він старанно застебнув шинелю на всі ґудзики.

У клубі було повно. Внизу, в «фізкультурній» залі, працював спортгурток, нагорі, в «шаховій», сиділи заглиблені в шахові фігури нудні зігнуті постаті.

Коля ввійшов до читальні. Довгий стіл шелестів журналами й газетами. Він мовчки сів на вільне місце й потяг до себе «Красноармейца». Розгорнув першу сторінку, другу… Якось випадково звів очі:

— О!.. — вирвалось у нього.

Навпроти сиділа Соня Бондар. Вона дивилась на нього і, ледве стримуючи себе, безгучно сміялась. Вона вся тремтіла від хвилі сміху, що душив їй горло, але вирізьблене, кам'яне підборіддя її було, як і раніше, при першій зустрічі, суворе й уперте. Від стримуваного сміху в очах її коливались сльози, вони при електричному сяйві світили дивовижними діамантами, але й діаманти ті були чорні, оксамитові, що тремтіли й вигравали, як промінчасті стріли.

— Що, нарешті впізнали? — сміялась вона.

З часу першого знайомства Колі з Сонею минуло майже два місяці. Після того він її бачив лише один раз, та й то якось випадково на вулиці, коли вона йшла з якимись дівчатами, певно, з своїми подругами. Він іноді думав про те, чи не піти б до неї в житлогурток. Образ її часто стояв перед ним, але натомість випливав другий, такий далекий і водночас такий рідний і близький — образ Наталин. Тоді він хрускав пальці і вже не міг думати ні про кого, крім своєї дружини.

Коля здивовано дивився на дівчину, ніби остовпілий.

— Чого ви так вирячились на мене? — встала вона з-за столу. — Ви знаєте, мені неодмінно треба побалакати з вами…

Він усе так само мовчки кивнув головою і нарешті промовив:

— Будь ласка… Я дуже радий.

Вона озирнулась навколо.

— Тут публіка заважає. Ходімо звідси. — Підійшла, взяла його за рукав і ще раз сказала:

— Ходімо, неодмінно треба!

Вийшли з клубу, перейшли місточок над залізничними рейками, що вів із «військового городка». Пішли по насипу. Тьмяно виблискували під місяцем рейки. Часом легкі тіні від хмарин швидко перебігали шлях. Легкий прозорий туман здавався павутиною, ніжною, звабливою.