Чужинець в Олондрії (ЛП)

Я зиркнув на нього і пробурмотів:

— Звісно, так.

Його обличчя було звичним, темним, трикутним, з блідим шрамом над одним оком; але зараз я бачив його на тлі білих стін, які ми минали, стін самого міста Бейн з їх кованими брамами й різьбленими дверима, увінчаними кетягами амаранту. Ми торохкотіли під вузькими кам'яними мостами, що з'єднували ці високі, урочисті будівлі, піднімалися переходами з вигнутими парапетами понад лункими вулицями, проїжджали під балконами, з яких звисали квіти, блякло-білі й кольору індиго, їхали крізь сонячне світло та глибокі тіні, що ними налиті були ці мощені бруківкою галереї. Отож, я спізнав момент, коли уявне стає дійсним, і таким великим було через це моє сум'яття, що наче фізичний холод заволоділо мною, аж я відчув слабкість, близьку до запаморочення. Бо, незважаючи на всі оті ретельно плекані квіти, це були саме ті вулиці, що про них написав Фодра: «Тут осінь, і завжди пустельна». Старі залізні брами поїдені іржею, стіни позеленіли од вільгості, будівлі оточені порожніми провулками, надто вузькими для повозів; це були саме ті вулиці, що їх той приречений, екзальтований, астматичний молодик з Солоного Узбережжя, чиї вірші спокусили цілу націю, назвав «нестерпними кварталами». «О вулиці мого міста, — прошепотів я, — зі стінами, що наче вицвілі гобелени». Стен кинув на мене швидкий погляд, в очах чаїлася паніка. Я вчепився руками в грубий матеріал мішків обабіч себе і дихав гарячим, сухим, запашним повітрям галереї. Вічне місто Бейн! Ми завернули за ріг; вулиця продовжувалась далі, а ми вкотилися на затишну площу зі стінами з рожевого каменю; зграя ластівок, сполохана нашим повозом, здійнялася у повітря; статуя молодої дівчини, розкинувши руки, спостерігала, як ми їдемо повз.