Кохати або помститися

По приїзді, він влетів у під'їзд, також дуже швидко пробіг по сходах. Відчинив двері. Знов подивився на безлад, що сам вчинив. Зайшов до спальні та поліз у шафу за дзеркалом. Так, дійсно, там була схована дуже маленька відеокамера. «Отакої!» — промовив Олександр, беручи її до рук. Узявши, він побачив, що камера включена. Він з подивом на неї поглянув, та сховав її у пакет, який знайшов поруч на підлозі. Зачинив двері, збіг у низ, сів у машину й поїхав назад у лікарню. По дорозі в машині, він встиг зв'язатися зі своїм адвокатом. Й недаремно. Бо в лікарні вже чекала поліція. Вона чекала, коли Таїсія прийде до тями, але не гаючи часу, підійшли й до нього.

Тасі склали руку й вона тепер нагадувала руку робота, бо була в спеціальному приладі. Дихати досі було важко, але вона відчула, що на ній надіта туга пов'язка з бинту. Голова паморочилась, навкруги все пливло, наче ліжко обертали по колу. «Що зі мною?» Чому мене наче качає? Де я?» — промайнуло в її голові. Й вона щось промичала, наче кликала до себе. Спробувала озирнутись навкруги. Вона була сама, але не в своїй кімнаті. Поворушила рукою — дивна якась рука в мене, спробувала підняти її та дуже здивувалась — рука лежала на грудях та ще й на спеціальній підставці з пластику. «А це що таке? Що з моєю рукою?» — подумала Тася. «Хто-небудь?» — спробувала вона покликати людей. В палату до неї зайшла медична сестра. «Ви вже прокинулися? Це дуже добре. Як себе почуваєте?» — запитала вона. «Все пливе. Чому? Де я?» — запитала Тася. «Де? У лікарні. Вас дуже побили, а зараз ви після наркозу, тому все й пливе», — відповіли їй. «Мене побили?» — здивувалася Тася. «Цього я не знаю. Але привезли вас саме таку — всю у синцях та подряпинах», — відповіла медсестра. «Жах!» — промовила на це Таїсія. «А як вас звати, і звідки ви, пам'ятаєте?» — знов запитала медична сестра, щоб зрозуміти, чи не втратила хвора ще пам'ять. «Пам'ятаю. Я — Таїсія Панасюк, живу у місті Лебедин, приїхала у Київ в пошуках роботи», — розповила Тася, немов її запитували у відділі кадрів. Говорити було важко, її рот, наче неслухняне дитя, видавав ледь зрозумілі слова. Медсестра напружилася, й Таїсія побачила, що та намагається її зрозуміти. «Дуже добре!» — відповіла медсестра й промовила: «А про місто Дніпро ви пам'ятаєте? Нам розповіли, що ви працівник недержавного благодійного фонду «Наша турбота», що в Дніпрі?». «Так я там працюю» — відповіла Тася та додала: «Вже збиралася туди повертатися». Й раптом зойкнула: «Ой, я ж тут через Олександра. Де він?». «Це ваш начальник?» — промовила медсестра. Тася хотіла розказати, що не тільки, а потім схаменулась й тільки сказала: «Так». Медична сестра вийшла, а потім зайшли ще два лікарі й почали Тасю розпитувати з початку: «Як ви себе почуваєте? Ви пам'ятаєте хто ви?». Тася промовила, що пам'ятає, хто вона така та запитала вже в лікарів: «А що зі мною сталося? Що з моєю рукою? Чому вона в мене на грудях. Навіщо мене так сильно забинтували?». «У вас неприємні діагнози, але все буде добре», — спочатку запевнили її лікарі. «У вас струс мозку середньої важкості, переломи двох ребер й осколковий перелом променевої та ліктьової кісток. Кістки на руці ми вам склали. Щоб вони правильно зрослися тепер ваша рука має бути тільки в такому положенні. Ще є забої внутрішніх органів. Приємно, що кровотечі не було, що нічого не відбито», — якось оптимістично розповіли Тасі її діагноз. На додаток сказали: «А ще поломаний ніс. У вас перелам носової кістки та викривлена перегородка, але це не потребує ніякої корекції і це дуже добре!». «Нічого собі!» — відповіла Таїсія та здивовано поглянула на лікарів, наче всі ті діагнози наробили їй вони. Лікарі повиходили, й до палати знов зайшла медична сестра, та сама. «У вас є якісь родичі?» — запитала вона Тасю. «У Лебедині залишився брат. А тут не має», — промовила Тася. «Це далеко!» — сумно відповіла медсестра. «До речі з вами хочуть поспілкуватися поліція та ще чоловік, який каже, що він ваш начальник», — промовила медична сестра. «Де він?» — запитала в неї Тася. «Зараз зайде. Спілкуйтеся, але швидко!» — дозволила медична сестра. До неї зайшов Олександр. Він радів, що перший потрапив до палати, випередив поліцію. З нею він вже поспілкувався. Також поспілкувався з адвокатом, який приїхав у лікарню, тому залишалося поговорити з дівчиною, щоб попередити її про деякі речі. Він зайшов у палату з пакунками. Тася побачила в них великі та не дуже склянки з розчинами, вату, шприци, набори для крапельниць. Все це він поклав на ліжко, де були її ноги. Поклав та привітався: «Привіт Таєчко! Як ся маєш?». Він намагався говорити з нею бадьорим голосом, щоб вона не помітила його справжнього хвилювання. Тася спробувала посміхнутися, але відчула сильний біль у носі, та під очами. Тому тільки скривилася. Він не знав з чого почати, тому, що почував себе винним. Це ж через нього з нею сталася така біда. Тому він дуже хвилювався й преш за все вирішив, що повинен якось перед нею вибачитись. «Таїсію, я дуже винен перед тобою!» — почав він. Тася напружилась. «Зрозумій мене! Я багато чого не знав. Не знав, що він виявиться таким виродком. Прости мене!» — намагався виправитися Олександр. А потім згадав, що часу в нього обмаль, а Ігор просив його оповістити, коли Тася прийде до тями. Він набрав номер друга. Ігор майже миттєво відповів. «Алло! Це Олександр. Тася вже прокинулася від наркозу. От лежить на мене дивиться», — сповістив Олександр. «Це добре. Дай їй слухавку», — відповів Ігор. Олександр протягнув телефон Таїсії. Вона ледве його узяла. Та почула: «Це Ігор! Квіточка моя, що з тобою трапилося?! Не кажи мені нічого, тільки слухай. Хотів тебе вилаяти, а зараз й сил на це не маю. Тобі боляче? Тобі погано?!». Тася прошепотіла: «Привіт! Вибач!». Ігор продовжив: «Навіщо ти послухалася Олександра. Я ж казав бути вдома та нічого не робити», — він почав кричати на Тасю. Тася тихо заплакала. Тоді Ігор почувши її схлипування припинив кричати та говорив вже тихіше: «Тасю, тобі боляче, але і мені боляче. Я як почув, що з тобою, в мене аж серце прихопило. Я не зможу до тебе зараз приїхати. Але пам'ятай, що я про тебе теж пам'ятаю та думаю. Я щось придумаю, коли ти вийдеш з лікарні, я щось придумаю. Слухайся там Олександра, він обіцяв мені про тебе подбати. Ти ж маєш розуміти, що я одружений. А він ні. Розумієш про що я? От і добре. Тримайся та видужуй, квіточка моя!». Тася передала трубку чоловікові. Олександр ще раз прослухав усі накази та попереджання Ігоря, поклав трубку. Потім звернувся до Таїсії: «Зараз до тебе зайде слідчий, будь ласка, не кажи йому, що знаєш Бжезовського. І нічого не кажи про наші стосунки. Тільки про роботу. Ми — колеги, ти допомагала організувати фонд, і в Києві ти те ж з цієї справи. Як він до тебе потрапив — прийшов, як сантехник, сама вигадай». Тася зітхнула, вона дуже не любила брехати. Кожна брехня давила їй на серце, потім мучила її сумління.