Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

В центрі галявини — так, що звідти добре було видно підступи з усіх боків, — горіло велике багаття. На двох підпірках лежали шомполи, і з них звисав великий і лискучий жерстяний чайник. Четверо сиділи й лежали довкола. Це й були партизани Степана Юринчука.

Зілов у загоні був п'ятий. Сам Степан — шостий. Зараз Юринчука на галявині не було: він ходив раз у раз на село, додому, гуртував фронтовиків і бідняцьких синів — партизанські резерви.

На час Степанової відсутності отамана заступав другий фронтовик — тихий і лагідний Костя, без двох пальців на ліній руці і без правого вуха. Їх ще на фронті відрубав німецький улан. Костя завжди посміхався ніжними блакитними очима і соромливо посіпував верхньою губою. Був Костя по місцевий — латиш. Загорнувшись у шинель без хлястика, притиснувши гвинтівку до грудей, Костя лежав горілиць і замріяно споглядав прозорі перисті хмари високо угорі.

Поруч з Костею, у ватяній тужурці й ватяній папасі, сидів Ян — австрієць з військовополонених. Він утік, у ліси, коли команди військовополонених австрійців почали перекидати на італійський фронт. На фотографії, яку Ян зберігав за підкладкою папахи, він був у глаже з чорним метеликом і в тірольці з чорним широким шнурком, обличчя виголене чисто і акуратно. Зараз на підборідді в нього кучерявилася тритижнева борідка. Він сидів понуро і колупав ножиком з-під нігтів.

Третій бук зодягнутий у синій жупан і офіцерську папаху. Це був збіглий гетьманський сердюк, колишній синьожупанник з полонених[424]. Вахромей Кияш. Чотири гранати теліпалися на животі в Кияша, при боці козацька гнута шабля, німецький карабін. лежав на колінах.

Четвертим був Коротко Іван.

— Іванко! — гукнув Зілов. Передала тобі Галя от…

Іванко наблизився і, зашарівшися, взяв вузлик. Кияш гучно зареготав і підморгнув Іванкові недвозначно й похабно. Потім виловчився і штрикнув його кіпцем гвинтівки в живіт.

— Маладай шелаек! — ліниво прогугнявив і Ян. — Докон пшекрасні краля перехова сен од кавалерув? Хцеми ласки і кохання всє ми…

— Бросьте. Это невеста! — мрійно простяг Костя, не міняючи пози і не відриваючи зору від небозводу. — Вань, это ты? — Голос в нього був несподіваний — бас.

— Я… На узліссі коло шляху п'ятеро повішених… Селян.

— Та ну? Хто? — Всі звели голови або підійшли. — П'ятеро?

— Запишем, — зітхнув Костя, — еще пять… — Він говорив по-російському, твердо й дбайливо, з невеличким акцентом.

Постійно Костя був у партизанів за ад'ютанта. Він же вів і канцелярію. Канцелярія — то була невеличка книжечка в чорній цератовій обгортці. Костя занотовував до неї всі, які ставали відомі, факти розстрілів, повішень, мордувань. На своєму правому відрубаному вухові Костя поклявся зробити повний розрахунок: за розстріляного розстрілювати п'ять, за повішеного — десять. Вся лічба була «в офіцерах».

Чайник раптом засопів, зашипів, забулькотів, і кришка на ньому підстрибнула.

— Приехали! — сказав Костя, беручи через поля шинелі чайник з вогню.