Дім, в якому…

Ми підпалюємо його, спускаємо попіл в унітаз і тричі зливаємо воду. Потім з полегкістю закурюємо.

— Дякую, — кажу я Мерцеві. — Повік пам’ятатиму, що ти для мене зробив.

— Про що мова, — відмахується він. — Я й сам не можу їх терпіти. А надто тих, котрі ночами літають.

Присмоктавшись до сигарети, він з’їжджає по стіні. Стаючи ще зеленішим. Окуляри тут ні при чому, та їх на мені й нема. Просто в Мерця такий колір шкіри — нерекламний. І від кожної дрібниці міняється в гірший бік. Наприклад, від куріння. Його давно попередили, що він помре від першої ж затяжки; відтоді він експериментує щодня і повсякчас біситься, що його піддурили.

Хоч у мене з ним домовленість. Того дня, коли я прийду до нього вві сні, він кидає палити. Але тоді-то вже точно буде пізно, тож усе це тільки слова, для заспокоєння нервів. Є в мене така дивна звичка — відвідувати вві сні майбутніх небіжчиків. Я приходжу до них, коли вони сплять, сідаю на ліжко й нічого особливого не роблю, але вони потім дуже скоро помирають. Не люблю про це розводитися, а то зовсім життя не стане від усяких психів, і без того я насилу звільнився від старої клички. Тішуся тим, що бувають у людей звички ще гірші.

— Куди ти намилився? — сонно питає Мрець.

— До Стервожера. Випрошу яку-небудь зелень для Гібрида, хай би зжер собі на втіху. Хворих належить відвідувати з подарунками.

— Ох, — белькоче Мрець. — Нічого собі! Свят-свят! А Павуки йому скажуть: їж, дитиночко, їж, набирайся сили… Краса...

Трясе синіми патлами в кісках і дриґається від сміху. Щойно піду, точно засне просто на кахлях. Йому це теж шкодить, тому він користається з нагоди.

Я вибираюсь у світ. Несу перед собою гіпс, наче тацю з власною кісткою. Прегарний молодий чоловік, і з кожним днем дедалі гарніший. Прищ на правій щоці доводиться шкребти лівою рукою, на підошвах підсохлих кедів поутворювалися якісь шкуринки, які роздряпують ступні.

Зазираю по дорозі в Щурник. Краще б я цього не робив. Зовсім забув про прибирання, а воно — ондечки, точніше, його сліди. Уся спальня в мокрій сльоті, в болоті, і сміття там само, де було, тільки намокле, а відтак іще гидотніше. Ящик-стіл посередині, догори дном, він влип у все вищезгадане, і загалом пахне чомусь блювотою, хоча блювали зовсім не тут.

З-між Щурів жодного не видно, тільки Білопуз, насвистуючи, вимиває на підлозі губкою ділянку завбільшки з футбольний м’яч. На цьому п’ятачку навіть видно паркет.

— Молодець, — кажу, щоб заохотити таке старання, але тут же усвідомлюю, що він у навушниках і ні чорта не чує.

Заради чого, питається, я затіяв це прибирання? Зрозуміло ж було, що від прибирань — тільки біда.