Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Улюблене місце збору в них під ґанком. Там вони зазвичай із шерехом гасають один за одним колами, як перекотиполе, і там-таки влаштовують засідки, бо людина, яка виходить на ґанок, найменше чекає, що з-за поручнів вилетить пакет, котрий норовить прилипнути до будь-якої відкритої частини тіла. Вони й збиті не вгамовуються. Єдиний спосіб боротьби — причавити їх каменем, а це не так уже й просто, адже вони відлітають дуже жваво, а торкатися їх гидко.
Синьо-білі «Фенікси» заполонили весь Дім і його околиці, тому що ця фірма — основний постачальник усякого лайна на кшталт зубної пасти, кремів та туалетної води, і «Фенікси» особливо підступні. Я вже навчився вирізняти їх по шелестінню. Воно чомусь голосніше, ніж в інших пакетів. Тож угледівши одного з них, який сховався під раковиною, я насторожуюся і відразу перестаю прислухатися до мимрення Мерця.
— Чорт, — каже Мрець, простеживши за моїм поглядом. — Ворог не дрімає, так?
Мовчки киваю. Якраз у цей момент пакет робить невловний випад і завмирає, збагнувши, що переоцінив свої можливості. Ми з Мерцем шарахкаємося.
— Зажди, — шепоче Мрець, хапаючи швабру, яка стоїть біля дверей, — не нервуй, зараз я з ним розберуся, — і згорбившись, навшпиньки шкандибає до мийки.
Пакет залишається нерухомий. Мрець крадеться, наче справжній індіанець зі списом, крадеться й крадеться, потім кидається вперед і пришпилює пакет шваброю до підлоги. Лунає відчайдушний хрусткий шурхіт.
Я відвертаюся.
— Усе, — каже Мрець. — Йому гайки! — і піднімає швабру з настромленим на неї клаптиком «Фенікса».
Ми підпалюємо його, спускаємо попіл в унітаз і тричі зливаємо воду. Потім з полегкістю закурюємо.
— Дякую, — кажу я Мерцеві. — Повік пам’ятатиму, що ти для мене зробив.
— Про що мова, — відмахується він. — Я й сам не можу їх терпіти. А надто тих, котрі ночами літають.
Присмоктавшись до сигарети, він з’їжджає по стіні. Стаючи ще зеленішим. Окуляри тут ні при чому, та їх на мені й нема. Просто в Мерця такий колір шкіри — нерекламний. І від кожної дрібниці міняється в гірший бік. Наприклад, від куріння. Його давно попередили, що він помре від першої ж затяжки; відтоді він експериментує щодня і повсякчас біситься, що його піддурили.
Хоч у мене з ним домовленість. Того дня, коли я прийду до нього вві сні, він кидає палити. Але тоді-то вже точно буде пізно, тож усе це тільки слова, для заспокоєння нервів. Є в мене така дивна звичка — відвідувати вві сні майбутніх небіжчиків. Я приходжу до них, коли вони сплять, сідаю на ліжко й нічого особливого не роблю, але вони потім дуже скоро помирають. Не люблю про це розводитися, а то зовсім життя не стане від усяких психів, і без того я насилу звільнився від старої клички. Тішуся тим, що бувають у людей звички ще гірші.
— Куди ти намилився? — сонно питає Мрець.
— До Стервожера. Випрошу яку-небудь зелень для Гібрида, хай би зжер собі на втіху. Хворих належить відвідувати з подарунками.
— Ох, — белькоче Мрець. — Нічого собі! Свят-свят! А Павуки йому скажуть: їж, дитиночко, їж, набирайся сили… Краса...
Трясе синіми патлами в кісках і дриґається від сміху. Щойно піду, точно засне просто на кахлях. Йому це теж шкодить, тому він користається з нагоди.
Я вибираюсь у світ. Несу перед собою гіпс, наче тацю з власною кісткою. Прегарний молодий чоловік, і з кожним днем дедалі гарніший. Прищ на правій щоці доводиться шкребти лівою рукою, на підошвах підсохлих кедів поутворювалися якісь шкуринки, які роздряпують ступні.
Зазираю по дорозі в Щурник. Краще б я цього не робив. Зовсім забув про прибирання, а воно — ондечки, точніше, його сліди. Уся спальня в мокрій сльоті, в болоті, і сміття там само, де було, тільки намокле, а відтак іще гидотніше. Ящик-стіл посередині, догори дном, він влип у все вищезгадане, і загалом пахне чомусь блювотою, хоча блювали зовсім не тут.
З-між Щурів жодного не видно, тільки Білопуз, насвистуючи, вимиває на підлозі губкою ділянку завбільшки з футбольний м’яч. На цьому п’ятачку навіть видно паркет.
— Молодець, — кажу, щоб заохотити таке старання, але тут же усвідомлюю, що він у навушниках і ні чорта не чує.
Заради чого, питається, я затіяв це прибирання? Зрозуміло ж було, що від прибирань — тільки біда.
Ральф
Важкі настають дні.
Вже мріє на обрії
Година, що чекає своєї години.