Дім, в якому…

— Маєш на увазі, полякати? Вони однаково не повірили б.

За межами кабінки Шериф ревом скликає всіх «учасників цирку» на Могильне прочісування.

— Я хочу, щоби ти зрозумів, — Руда полоще мою майку під душем. Її власна зробилася такою ж мокрою, і шорти також. — Що вони могли вбити вас. Запросто, — договоривши, Руда вперше дивиться мені в очі. — Цього не сталося не тому, що вони вас пошкодували.

— Ну, це-то я якраз зрозумів. Тільки не зрозумів, за що.

— І не зрозумієш.

Я тримаю постраждалу руку витягнутою, подалі від себе й від стін. Доводиться весь час стежити, як би що-небудь не зачепити. Це заважає мені зосередитися на нашій розмові. Це, а ще голос Шерифа, який тупотить по вмивальні та грюкає в кабінки.

Руда має рацію, хоч і не зовсім. Я таки щось зрозумів там, у Кавнику, тільки зараз мені важко вловити своє розуміння. Це трапляється доволі часто. Знання сидить у тобі, а ти його не помічаєш, аж поки добряче не струсоне; й допіру тоді розумієш, що вже давно чекав чогось такого. Але чому чекав, однаково не дотямиш.

І занудно крутиться в голові, що Новий Закон, напевно, ніколи б і не прийняли без моєї участі. Хоч якраз це абсолютно не має значення.

Дверцята від’їжджають, пропускаючи голову Вікінга.

— Усім звеліли бігти в Могильник, — доповідає він. І розпливається в паскудній усмішці: — Я не завадив?

Руда вирішує провести мене до Могильника. У коридорі тиша і благодать. Сунемо, мітячи шлях калюжами, великими та малими. Руда викрутила майку, перш ніж натягнути її на мене, але з подолу знов капає, з кожної штанини цебенять струмки, і смачно чвакають кеди. Це вперше я такий ходжу серед білого дня, водяник, та й годі, і Руда нітрохи не краща.

— Як ти думаєш, що зараз діється в Могильнику? — запитую, наперед смакуючи нашу з Рудою там появу.

— І не сподівайся, що я туди ввійду.

Мене гальмують і трохи відтискають з країв.

— Ненавиджу всякі такі акції, — повідомляє Руда, підводячись.

— Чого ж ти мене не переодягнула? І як ти, в такому разі, уживаєшся з Шакалом? Бачила його з колекцією повидираного волосся? Тільки не кажи, що живеш не з ним. Де будь-хто з них, там і він.

Вона не відповідає. Не любить розмовляти зі мною про четверту. Не знаю, чому це так. Але не любить, і все.

Малинова моя майка мало того, що тече, то ще й пускає фарбу. Під нею я весь у розводах барви зорі або ж павіанячих сідниць. Асоціативне мислення в мене розвинене, тому спочатку уявляю себе, ніби я спливаю кров’ю, а потім Соломона; видіння зав­жди йдуть одне за одним. Соломон — мій нелегальний підвальний Щур.

Товсті, тремтячі щоки, зацькований погляд; і ще ця його паскудна астма. Півтори свічки до післязавтра, ліхтарик, купа газет. Добре, що я відніс йому вночі пожерти. Може, і вистачить на сьогодні. Спускатися в підвал з пошкодженою рукою я не збираюся, оце вже нізащо. І хай мені не розповідають про Щурів і їхні звички. Тримав я справжнього щура. Не з тих, що білі, а найсправжнісінького сірого. Із ним можна було спати лягати. Годуєш з рук, і все. Ніякого підступу. Але Людина — зовсім інша річ. Годуй не годуй, а близько не наближайся. Тим більше, якщо нездоровий.