Дім, в якому…

Перекидають відро з мильною водою. Брязкіт, плюскіт — і пінні річки розтікаються по підлозі. Для мене — зелені. Для решти — напевно, сірі. Ті, хто не встиг утекти, скупчилися на підвіконнях і з жахом витріщаються.

Друге відро. Річки отримують підкріплення, і на підлозі вже озеро. Правда, я в ньому плавати не став би. Самі плювки чого варті, хоч їх якраз і не видно, злилися з мильною піною. Зате недопалки та всіляка недогрижена погань на плаву неприємно змінює обриси.

— Човна б сюди, — пищить з підвіконня Білопуз, небезпечно звішуючись. — Поплавати-­поплавати! От би нам човен і весла!

Хтось скидає його вниз, і загальної намоклості більшає на одного Щурика.

Мікроб і Мавпа з кислими мінами женуть перед собою дві швабри з нанизаними ганчірками. Бризки, звичайно, летять, і вони нажахано дивляться на свої блискучі чобітки, так ніби весь місяць щодня не ходили по всьому цьому ж таки, лишень без води. Шваб­ри доїжджають до стін, розвертаються й сунуть назад. Розмазування бруду, якщо чесно. Пуття майже ніякого, але якщо бодай цього хоч іноді не робити, страшно думати, що з усіма нами станеться.

Габі, Єхидна та Спірохета тупцяють у дверях, одягнені нібито для прибирання. Єхидна навіть тримає щітку. Двома кігтиками. Наче букетик орхідей.

Роззираюся по спальні. Майже порожньо, якщо не рахувати глядачів. Усе, що можна було потягти, потягли. Хапаю спальник, який дрейфує поблизу, і волочу його у ванну. Він вивергає потоки води, й дівулі з вереском розбігаються. Ну ще б їм не розбігатися.

Це спільний трахальний спальний мішок, і що в ньому всередині — краще навіть не уявляти. Я в нього навіть під дулом пістолета не поліз би.

Опускаю чудовисько, з якого дзюрчить вода, у ванну, відгвинчую обидва крани й сіпаю блискавку. Її, природно, заклинило. Сіпаю сильніше. «Лягай і здохни на місці» — ось як це називається. Залишаю мішок спливати кров’ю та чимшвидше вшиваюся.

У спальні міні-мітинг посеред обмілілого озера. Оплакують зникнення заповітного спального мішка. «Де ми тепер будемо злягатися, браття і сестри?» Дивляться не те щоб доброзичливо.

«Ти його викинув! Як же ж ми тепер?»

Білопуз прополіскує у відрі свої кеди. Його мішок абсолютно не цікавить.

— Ну, то ми візьмемо твій, — каже Гібрид діловито. — Твій іще просторіший. Бо ж старий ти намочив. І тепер він нескоро висохне.

Я показую йому, як, де та за яких обставин він торкнеться мого спальника.

— Ну, то я тебе поріжу нафіг! — волає Гібрид. — Уночі поріжу, як ковбасу, ото просто нині, чуєш, ти?

Я від нього чув і не таке, а ріже він тільки стіни та меблі, так що на його крики давно ніхто не реагує.