Історія України-Руси. До року 1340

Друга інтересна точка, з котрої мусимо глянути на сю творчість — який рівень осьвіти й лїтературного приготовання показують нам автори сих теольоґічно-паренетичних писань?

З сього погляду можемо зазначити дві течії в нашім письместві, що відповідають, щоб так сказати — мінїмальній і максимальній осьвітї і з того погляду дуже для нас цїкаві. З одного боку стоїть нечисленна ґрупа „фільософів” як митроп. Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський, сюди-ж додати треба анонїмних авторів; похвал св. Клименту і похвального слова Рюрику з нагоди збудованої в Видубицькім монастирі стїни. З другого боку маємо далеко численнїйшу ґрупу таких письменників як Лука Жидята, Теодосий Печерський, Яков Мнїх, Нестор, Мономах, Георгій Зарубський, Серапіон і богато незвістних на ймення.

Від Іларіона маємо одно тільки „Слово о законЂ и благодати”; повний його титул: „О законЂ Моисеомъ данЂмъ и о благодати и истиннЂ Іисусъ Христомъ бывшимъ, и како законъ отъиде, благодать же и истина всю землю исполни, и вЂра въ вся языки прострЂ ся, и до нашего языка Роуськаго, и похвала кагану нашему Владимеру, отъ негоже крещени быхомъ, и молитва къ Богу отъ вся земли нашея”. Се найдавнїйший або оден з найдавнїйших і заразом найвищий з лїтературного погляду твір староруського письменства. Імени автора не маємо нї в однім кодексї, він надаєть ся Іларіону тільки на підставі часу: що Слово мусїло бути виголошене десь в 40-50-х рр. XI в.; гадка, що автором був Іларіон вповнї правдоподібна; у всякім разї автор був Русин, Киянин, сучасник Ярослава 2).

Слово було виголошене в Десятинній церкві, в присутности Ярослава й його родини, й властиво містить похвалу Володимиру, висловлену десь коло його гробу. Але ся похвала вплетена в загальнїйшу раму: автор дає загальний погляд на боже провидїннє про людський рід, ширше спиняючись на відносинах між старозавітним законом і християнством, оглядає росповсюдненнє християнства на Руси й підносить заслуги Володимира, а закінчує молитвою Богу від „нового стада” — християнської Руси. Цїле слово тримано з широким, високолетним розмахом, в дуже штучнім, але в границях смаку і міри держанім риторичнім стилю. Автор широко уживає риторичних повторень, паралєлїзмів, порівнянь, переведених через цїлий ряд образів, наводячи при тім біблїйні епізоди, толковані метафорично, „прЂводне”, як тодї казали; дотепні порівняння, поетичні звороти, а головно — глубоке й щире чутє — оживлюють се довге слово, котре автор умів оберегти від однотонности, і ратують слухача від знудження на декотрих довших епізодах, що властиво не видержують пропорцій цїлости. Коли в тій штучній риторській будові, в тім симболїзмі маємо продукт школи, то се глубоке почутє — радість від духовного оновлення руського народу через християнство, почутє національне — сьвідомість незвичайної слави й могутности Руси і тих широких перспектив духового й культурного поступу, які відкривали ся перед нею — се все індівідуальні прикмети автора, що вже більше не повторюють ся в нашім церковнім письменстві. Талант автора вивисшив його не лише над рівенем нашого письменства, але й сучасного візантийського, бо й там не знайдемо ми в сих часах в проповідничій лїтературі чогось такого, що б дорівняло слову Іларіона.