Історія України-Руси. До року 1340

Розумієть ся, такий „простий” спосіб писання, як тодї казали, міг бути у деяких письменників результатом їх переконання, що він то й найлїпший, „що філософія” вищої школи в тих практичних цїлях не здасть ся на нїщо. Теоретично се зовсїм можливо, але на практицї досить трудно припустити таке рішуче виломлюваннє з під загальної моди, особливо в більшім розмірі, і ми таки мусимо прийняти, що принаймнї — переважна більшість тих письменників, які писали „просто”, писала так тому, що не вміла писати инакше, не діставши тодїшньої вищої осьвіти і лїтературного приготовання. До такої „простої” школи належали такі вичислені вже вище автори проповідей, наук і посланий: Лука, Теодосий, Яков, Мономах, Георгій, Серапіон, і певно — ще богато незвістних, далї — вся наша аґіоґрафія й переважна частина історичних письменників.

Як я вже згадував, ми маємо памятку полєміки між обома школами з середини XII в. в Посланню Клима. Клим пише своє посланиє в відповідь на посланиє до нього Фоми смоленського пресвитера і відповідає на докори Фоми, що дорікав Климу за його манєру запускати ся в симболїстичні толковання. З чого то пішло, не знати, але Клим, здаєть ся, ще перед тим зачепив сього Фому, а може й иньших противників вищої школи в своїм посланию адресованім кн. Ізяславу 15); можемо догадувати ся, що то був закид малої осьвіти або щось подібне. Фома супроти того мусїв закидати, що репрезентанти вищої школи, як Клим, залазять у хмари з славолюбства — „тщеславія”, хочуть „славити ся”, удаючи з себе философів — „филосоθ ся творя”; при тім він покликував ся на свого учителя Григория 16), як на признаний авторитет християнської побожности, що одначе нїколи не запускав ся в симболїстику. Супроти того Клим каже, що має всяке поважаннє до Григория, уважає його сьвятим, але мусить признати, що він, як і Фома, не стояв високо в осьвітї, а вища осьвіта конче потрібна для кождого пастиря, і без неї не можна наставляти вірних 17), бо Сьвяте Письмо має масу місць, що мусять бути толковані симболїчно, отже вимагають очитання в теольоґічній лїтературі. На сю сторону — докази законности і потреби алєґоричного толковання — того що Клим зве „пытати по тонку”, „прашати силы слову”, „увЂдЂти прЂводнЂ” (алєґорично), „разумЂвати духовнЂ”, він і звертає головну увагу в посланию й наводить ряд місць з св. Письма, що на його погляд не мають значіння без алєґоричного толковання. При тім супроти Фоми й Григория Клим покликуєть ся на учених київських книжників, що далеко перевисшають їх своєю осьвітою і вповнї присвоїли собі тайни грецької мови 18). Вказівка дуже інтересна, але скільки б не було в тодїшнїм Київі таких мудрецїв, безперечно, що не сї „фільософи” задавали загальний тон староруському письменству, тільки ті Фоми й Григориї, котрих знаннє Клим прирівнював до знання самої азбуки.