Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Утім, розмірковувати довго йому не довелося, бо невдовзі коні копитами відчули дно та наввипередки рвонули до берега так, що аж вода заструменіла з боків від голови до хвоста, а потім під усіма вісьмома копитами зашаруділа галька, а ще за мить обоє коней вийшли на дальній берег затоки.

На превеликий подив Шасти, бажання про щось допитуватися таркаан не виявив. Більш того, у бік Шасти він навіть і не подивився, а навпаки, усім своїм виглядом одразу дав зрозуміти, що єдине, що його цікавить, — то якнайшвидше забратися геть. Так, певно, і сталося б, якби не Ігого, який заступив шлях іншій коняці.

— Фр-р-р… — форкнув він. — Тпру-у-у, кобилко! Чи довго ви збираєтеся видавати із себе дикунку? Я все чув — ви ж розумна кобила, з Нарнії, так само, як і я.

— А навіть якщо й так, яке твоє коняче діло? — нарешті озвався таркаан, загрозливо кладучи руку на рукоять шаблі.

Та попри удавану погрозу в голосі, Шаста одразу відчув, що не такий уже він страшний, отой таркаан, і навіть…

— Так це ж усього-на-всього дівча! — тільки й вихопилося в нього.

— А тебе це аж ніяк не обходить! — огризнувся «таркаан». — Якщо «усього-на-всього дівча», то ти — усього-на-всього нікчемне, та ще й неввічливе хлоп’я — можливо, навіть і раб, який втік від свого хазяїна, та ще й коня, либонь, поцупив.

— Чиє б нявчало, — гмикнув Шаста.

— Ніякий він не конокрад, — заступився за хлопця Ігого, — з тим самим успіхом ви можете обізвати мене дітокрадом, бо невідомо ще, хто кого викрав. А от щодо того, що моє коняче діло, а що ні — невже ви припускаєте, що я ладен пройти повз таку чарівну кобилку, яка, майте на увазі, є особою мого роду-племені, та ще й коли ми зустрілися на чужині! Це ж наче йти проти природи!

— Саме так, — погодилася та, що її звали Гвін, — проти природи не підеш.

— От притримала б ти язика, Гвін! — цитьнула на неї дівчинка. — Коли б не твій довгий язик, ми б у цю халепу не вскочили!

— Якщо «халепа» — це про нас, — зауважив Шаста, — то ми тут вас не тримаємо — полотном вам, як то кажуть, дорога!

— Авжеж! Тільки спробуйте нас затримати! — мовила, мов ножем відтяла, дівчинка.

— …От до чого сварливі та вперті істоти бувають оті люди, — мовив Ігого, звертаючись до Гвін, — достеменні віслюки! Ми ж з вами, як розумні… е-е-е… коні завжди знайдемо спільну мову, чи не так? Дозволю собі виказати припущення, ясна панночко, що ваша доля чимось подібна до моєї: викрали ще в лошацтві, запродали в неволю до Остраханства і тут, у неволі, ви вже не перший рік.

— Саме так усе й було, — похнюпилася Гвін і навіть тихесенько схлипнула.

— То ви вдалися до втечі?

— Та накажи ж ти своєму коневі, нехай не пхає носа, куди не просять! — тупнуло ногою дівча.

— А от і не наказуй! — у свою чергу тупнула ногою Гвін, поводячи вухом. — Бо втеча не тільки твоя, Аравіс, а й моя! До того ж — і я в тому певна — благородний бойовий кінь нас ніколи не зрадить! Ми справді втікачі! Тримаємо шлях до Нарнії.