Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

— Іванкові… — почервоніла вона, — гостинця передасте Іванкові?

— Давай! — Зілов узяв. Навпомацки він визначив у вузлику два пиріжки і п'ять яблук. — А сказати що?

— Пхі! Нічого не казати! — Вона пересмикнула кінчики хустинки під підборіддям. — То я піду! — Але, зробивши крок, вона ще спинилася і зиркнула через плече. — А мені той… нічого не переказав?

— Поцілувати сказав… Щоб я тебе поцілував від його імені…

Галя чмихнула в хустинку і побігла до стежки. Незабаром її постать зникла в ліщині.

Розвиднювалося. Темінь ночі немов сіла на землю, і вгорі вже був ясний вранішній небозвід. Над лісом праворуч вже трохи рожевіло.

Одуванчик теж завинулася в хустку. В цій маминій хустці та кофті вона достоту скидалася на сільську дівчину, і ніхто ніколи не став би заперечувати проти того, що вона оце простує до міста на базар і в торбі в неї паляниці, крашанки та пшоно.

— Ну, в городі що там і як? — запитав Зілов.

— У кіно вчора була! — губи в Одуванчика зразу ж розшили захопленою посмішкою. — Віра Холодная![419] І-і-і! Він її як ухопить за руку і як зашипить до неї: «Ти моя!», а вона тільки блиць його по морді і говорить тоді: «Нахал! И как это вы смеете! И потом, граф, я ж вас совсьом не люблю!» — Одуванчику аж затамувало дух. Очі зробилися круглі, і обличчя зблідло. — Як зробимо вже революцію і в гімназіях будуть учити безплатно, зразу ж навчуся на кіноактрису і гратиму драми на дві серії…

— Я не про те… — всміхнувся Зілов. — Стах мені переказував щось?

Одуванчик зітхнула, розлучаючись з образами Лисенко[420] і Мозжухіна[421].

— Післязавтра, сказав, буде там, де від церкви шопа на захід під яблунею. — Вона нахилилася і взяла свою торбу, заміряючись іти. — Ага! Ще! — Вона спинилася. — Ще таке казав, що сам післязавтра до ладу розповість. Оце…

— Що «оце»?

— Ну, саме це… у Росії, під більшовиками тобто, незабаром з'їзд має бути…

— Не казав — який?

— Ну, цей же, — здивувалася Одуванчик, — тобто наш Союзів робітничої і селянської молоді! І у Києві, — згадала вона і заквапилася, — союз наш уже інакше себе прозвав…

— Інакше? — вразило Зілова. — Як же інакше?

— Прозвалися «сокоммол» чи «коммол». Сказав — сам до ладу розповість. Коммол.

— Ну, йди! Йди мерщій! — махнув Зілов рукою. — Гальчина торба у ліщині буде… Сокоммол?

— Ага! Чи коммол… А ми, значить, коммольці будемо… Хі!

За хвилину силует дівчинки — дещо зігнутий, з торбою за плечима — зник у ліщині. Зілов залишився сам.

Край лісу, на горбику, Зілов на хвилинку присів. У долині внизу лежали картаті поля. Жовта стерня немов димилася легкою парою. Де-не-де по клаптях полів височіли ще рудуваті полукіпки — возовиця ще не кінчилася, хліб підгнивав. По дорозі на Коростовці пливла курява — котився віз. За дорогою між стернею там і тут прохоплювалися брунатні полоси достигаючої гречки. Вже жовтіли далі й баштани. Під горизонтом на захід простилався соковитий килим цукрових плантацій. Врожай на буряки цього року мав бути добрий. Але — хто ж його забере? Невже, як і хліб, — німці? А в Росії — голод. Якби той хліб, що забрали німці, та був у своїх, у Росії!