Відьмак. Останнє бажання
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #1
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0499-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Останнє бажання». Краткое содержание книги:
Ґеральт поволі наблизився м’яким, пружним кроком, йдучи півколом від сторони муру, повз кущ блакитних троянд. Створіння, тулячись до спини дельфіна, повертало за ним маленьке личко з виразом невимовної туги, сповнене такого чару, що йому весь час вчувалася пісня — хоч маленькі бліді губоньки були стулені й крізь них не вилітало ні найменшого звуку..
Відьмак зупинився на відстані десяти кроків. Меч, який він потроху витягав з чорних емальованих піхов, розжарівся і засяяв у нього над головою.
— Це срібло, — сказав він. — Цей клинок — зі срібла.
Бліде личко ні здригнулося, антрацитові очі не змінили виразу.
— Ти так сильно нагадуєш русалку, — спокійно продовжував відьмак, — що могла б обдурити будь-кого. Тим більше що ти рідкісна пташка, чорноволоса. Але коні ніколи не помиляються. Розпізнають таких, як ти, інстинктивно й безпомилково. Хто ти? Вважаю, що — муля чи альп. Звичайний вампір не вийшов би на сонце.
Куточки блідих губоньок затремтіли й легенько піднялися.
— Привабив тебе Нівеллен у своїй подобі, вірно? Сни, про які він згадував, навіювала ти. Здогадуюся, що то були за сни, й співчуваю йому.
Створіння не рухалося.
— Ти любиш птахів, — продовжував відьмак. — Але це не заважає тобі прокушувати людям обох статей шиї, так? Авжеж, ти й Нівеллен! Пречудова з вас була би пара: чудовисько й вампіриця, володарі лісового замку. Миттєво запанували б ви над усією місцевістю. Ти, вічно спрагла крові, й він, твій захисник, покликаний убивця, сліпе знаряддя. Але спочатку він мусив стати справжнім чудиськом, а не людиною в личині чудиська.
Великі чорні очі звузилися.
— Що з ним, чорноволоса? Співала, отже, пила кров. Звернулася до крайнього засобу, тобто тобі не вдалося поневолити його розуму. Я правий?
Чорна голівка легесенько, майже непомітно, кивнула, а кутики вуст піднялися ще вище. Маленьке личко набуло потворного виразу.
— Зараз ти, напевне, вважаєш себе за господиню цього замку?
Кивок, цього разу куди більш виразний.
— Ти муля?
Повільний заперечливий рух головою. Сичання, що пролунало, могло походити лише з блідих, розтягнених у жахливій посмішці вуст, хоча відьмак і не помітив, аби вони ворухнулися.
— Альп?
Заперечення.
Відьмак відступив і сильніше стиснув руків’я меча.
— Значить, ти…
Кутики вуст почали підніматися вище, все вище, губи розтягнулися…
— Брукса! — крикнув відьмак, кидаючись до фонтану. З-під блідих губ блиснули білі гострі ікла. Вампіриця скочила, вигнула спину, наче леопард, і заверещала.
Звукова хвиля ударила відьмака, наче таран, спираючи дихання, крушачи ребра, пронизуючи вуха й мозок шпичками болю. Відкинутий назад, він іще встиг схрестити зап’ястки обох рук у Знак Геліотропу. Чари значною мірою замортизували силу, із якою він урізався спиною у стіну, але все одно в очах йому потемнішало, а рештки повітря вирвалися з грудей разом зі стогоном.
На спині дельфіна, у кам’яному колі висохлого фонтану, на місці, де ще мить тому сиділа тендітна дівчина у білій сукні, розстелився величезний чорний нетопир, роззявивши довгу вузьку пащеку, повну рядів голчастої білизни. Перетинчасті крила розгорнулися і безшумно затріпотіли, а створіння кинулося на відьмака, неначе стріла, випущена з арбалету. Ґеральт, відчуваючи на устах металевий присмак крові, прокричав закляття, виставляючи перед собою долоню із пальцями, розкритими у Знак Квен. Нетопир, із шипінням, рвучко розвернувся, регочучи злетів угору й одразу стрімко кинувся униз, цілячи в зашийок відьмака. Ґеральт відскочив убік, рубонув, але мимо. Нетопир плавно, граційно, розвернувшись на одному крилі, облетів його й знов атакував, роззявляючи зубатий писок на безокій морді. Ґеральт чекав, націливши в бік створіння меч, який тримав обіруч. В останню мить він скочив, — але не в бік, а вперед, тнучи навідліг, зі свистом, повітря. Не дістав. Було це настільки неочікувано, що він випав з ритму і на мить спізнився з вивертом. Він відчув, як пазурі тварюки рвуть йому щоку, а оксамитно-вологе крило хльоскає по зашийку. Крутнувся на місці, переніс тягар тіла на праву ногу й різко рубонув назад, знову промахнувшись по фантастично швидкому створінню.
Нетопир замахав крилами, здійнявся й полетів у бік фонтану. У ту ж мить, коли закривлені пазурі заскреготіли об камінь парапету, потворний, обслинений писок вже розмазувався, метаморфував, зникав, проте бліді губки, що з’являлися на його місці, так і не сховали вбивчих ікол.