Відьмак. Останнє бажання
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #1
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0499-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Останнє бажання». Краткое содержание книги:
Відьмак не рухався і не опускав меча.
— Ти оглух? Геть звідси! — вереснуло страшидло, після чого видало звук, що був чимось середнім між кувіканням вепра й ревом оленя-самця. Усі віконниці загрюкали й загупали, струшуючи бруд і штукатурку з підвіконь. Ні відьмак, ні потвора не рухалися.
— Біжи, поки цілий! — заревіло страшидло, але наче менш упевнено. — Бо як ні, то…
— То що? — перервав його Ґеральт.
Чудовисько різко засопіло, схиливши набік потворну голову.
— Гляньте, який сміливець, — промовило спокійно, шкірячи ікла та скоса глипаючи на Ґеральта. — Опусти оте залізяччя, як твоя ласка. Може, ти не дотумкав, що перебуваєш на подвір’ї мого власного дому? А може, там, звідки ти заявився, є звичай погрожувати господарю мечем на його власному подвір’ї?
— Є, — підтвердив Ґеральт. — Але тільки господарю, який вітає гостей ревінням і обіцяє роздерти їх на шматки.
— А, зараза, — захвилювалося чудовисько. — Він ще мене ображати стане, приблуда. Гість знайшовся! Пхається на подвір’я, нищить чужі квіти, хазяйнує тут і думає, що ото винесуть йому хліб-сіль. Тьфу!
Страшидло сплюнуло й стулило пащу. Нижні ікла лишилися зверху, роблячи його схожим на вепра.
— І що? — вимовив відьмак за мить, опускаючи меча. — Будемо отак стояти?
— А що пропонуєш? Лягти? — пирхнуло чудовисько. — Сховай оте залізяччя, кажу.
Відьмак вправно засунув зброю у піхви на спині, не опускаючи руки, погладив голівку руків’я, що стирчало над плечем.
— Волів би я, — сказав він, — щоби ти не робив занадто різких рухів. Цей меч завжди можна вийняти, до того ж скоріше, ніж ти думаєш.
— Я бачив, — харкнуло чудовисько. — Якби не це, то ти давно вже був би за брамою, зі слідом мого каблука на сраці. Чого хочеш? Звідки ти тут узявся?
— Заблукав, — збрехав відьмак.
— Заблукав, — повторило чудовисько, кривлячи пащеку у грізній гримасі. — Ну так виблукайся. За браму, значить. Настав ліве вухо на сонце, тримай так, і хутко повернешся на тракт. Ну, чого чекаєш?
— Вода тут є? — запитав спокійно Ґеральт. — Конячка в мене зажохлася. Я також, якщо ти не заперечуєш.
Чудовисько переступило з ноги на ногу, пошкребло за вухом.
— Слухай-но, ти, — сказало. — Чи ти мене насправді не боїшся?
— А маю?
Чудовисько роззирнулося, хрюкнуло, розмашисто підтягнуло широкі штани.
— А, зараза, що там я. Гість у дім. Не щодня трапляється хтось, хто при мені не втікає чи не зомліває. Ну добре. Якщо ти стомлений, але поштивий подорожній — запрошую тебе усередину. Якщо ж ти розбійник або ж злодій, застерігаю: дім цей виконує мої накази. Усередині цих стін розпоряджаюся я!
Він підняв волохату лапу. Усі віконниці знову загупали об стіну, а в кам’яному горлі дельфіна щось глухо загурчало.
— Запрошую, — повторило чудовисько.
Ґеральт не ворухнувся, дивлячись на нього допитливо.
— Сам живеш?
— А тебе обходить, із ким я живу? — гнівно відказало страшидло, роззявляючи пащу, а тоді голосно зареготало. — Ага, розумію. Певне, йдеться тобі про те, чи маю я сорок пахолків, так само вродливих, як і я. Не маю. Ну то як, скористаєшся запрошенням, даним від щирого, зараза, серця? Як ні, тоді брама — ондечки, за твоїм задом!
Ґеральт злегка вклонився.
— Запрошення приймаю, — сказав він формально. — Закону гостинності не порушу.
— Мій дім — твій дім, — відповіло страшидло так само формально, хоча й трохи недбало. — Туди, гостю. А коня давай сюди, до криниці.
Особняк і зсередини аж благав про ґрунтовний ремонт, проте було тут у міру чисто й доглянуто. Меблі, напевно, зроблені були добрими ремісниками, навіть якщо це сталося дуже давно. У повітрі висів гострий запах пилу. Було темно.
— Світло! — ревнуло чудовисько, і скіпка, заткнута у залізний держак, одразу вибухнула полум’ям і кіптявою.
— Непогано, — сказав відьмак.
Чудовисько зареготало.
— Й тільки? Бачу, аби чим тебе й справді не здивуєш. Я казав тобі, що дім виконує мої накази. Сюди, прошу. Зважай, сходи круті. Світло!
На сходах чудисько повернуло голову.
— А що то теліпається у тебе на шиї, гостю? Що воно таке?
— Подивися.
Істота взяла медальйон у лапу, піднесла до очей, легенько натягуючи ланцюжок на шиї Ґеральта.
— Недоброзичливий вираз обличчя у того звіра. Що воно таке?
— Цеховий знак.
— Ага, напевне, ти зайнятий виготовленням намордників. Сюди, прошу. Світло!
Середину великої кімнати, повністю позбавленої вікон, займав величезний дубовий стіл, повністю порожній, якщо не зважати на великий підсвічник з позеленілої міді, укритої фестонами застиглого воску. На чергову команду чудовиська свічки загорілися, замигтіли, трохи розганяючи темряву.