Відьмак. Останнє бажання
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #1
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0499-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Останнє бажання». Краткое содержание книги:
— Люблять мене тваринки, — похвалилося чудисько. — І я їх також люблю. Моя кицька Глитайка хоча й утекла спочатку, але повернулася потім до мене. Довгий час вона була єдиною істотою, яка товаришувала зі мною в нещасті. Вереена також…
Він заткнувся, скривив пащу. Ґеральт посміхнувся.
— Також любить котів?
— Пташок, — вишкірив зуби Нівеллен. — Видав себе, зараза. А, що там мені. Це не чергова купецька донька, Ґеральте, і не чергова спроба пошуку дещиці істини у старих побрехеньках. Це щось важливіше. Ми кохаємо одне одного. Якщо ти засмієшся, я тобі пику натовчу.
Ґеральт не засміявся.
— Твоя Вереена, — сказав він, — скоріше за все, русалка. Ти про це знаєш?
— Підозрював. Худесенька. Чорнява. Говорить рідко, мовою, якої я не знаю. Не їсть людської їжі. Цілими днями пропадає в лісі, потім повертається. Це типово?
— Більш-менш. — Відьмак дотяг попругу. — Напевно, ти думаєш, що вона не повернулася б, перетворися ти знову на людину?
— Я в тому впевнений. Знаєш, як русалки бояться людей? Мало хто бачив русалку зблизька. А я і Вереена… Ех, зараза. Бувай, Ґеральте.
— Бувай, Нівеллене.
Відьмак штурхнув кобилку у бік п’ятою і рушив до брами. Чудовисько пленталося збоку.
— Ґеральте?
— Слухаю.
— Я не настільки дурний, як ти вважаєш. Ти приїхав услід за одним із купців, які були тут останнім часом. Щось із якимось трапилося?
— Так.
— Останній був у мене три дні тому. Із донькою, не найкращою, зрештою. Я наказав дому зачинити всі двері й віконниці й не подавав ознак життя. Вони покрутилися подвір’ям і поїхали собі. Дівчина зірвала одну троянду з куща тітоньки й приколола собі до сукні. Шукай їх десь інде. Але зважай, що це паскудні місця. Я казав тобі, вночі у лісі небезпечно. Чути й видно нехороші речі.
— Дякую, Нівеллене. Буду пам’ятати про тебе. Хтозна, може я знайду когось, хто…
— Може. А може, ні. Це моя проблема, Ґеральте, моє життя і моя кара. Я навчився це зносити, призвичаївся. Якщо погіршиться, я теж призвичаюся. А якщо стане геть кепсько, то не шукай нікого, приїдь сюди сам і закінчи справу. По-відьмацьки. Бувай, Ґеральте.
Нівеллен розвернувся і жваво закрокував у бік особняка. Уже не озирався ні разу.
Місця були відлюдні, дикі й зловісно-ворожі. Ґеральт так і не повернувся на тракт до сутінок, не хотів робити гак і поїхав навпростець, через бір. Ніч він провів на лисій верхівці високого пагорбу, із мечем на колінах, біля маленького вогнища, у яке час від часу підкидав жмутки борцю. Серед ночі він помітив далеко в долині відблиск вогню й почув божевільне виття і співи, а також щось, схоже на крик катованої жінки. Рушив туди, ледь посіріло, але знайшов тільки витоптану галявину й обгорілі кістки у ще теплому попелі. Щось, що сиділо у кроні гігантського дубу, верещало й сичало. Міг то бути лєший, але міг бути й звичайний лісовий кіт. Відьмак не зупинився, аби перевірити.
Близько полудня, коли він поїв Пліточку біля джерельця, кобила заіржала пронизливо й відступила, шкірячи жовті зуби й гризучи вудила. Ґеральт мимовільно заспокоїв її Знаком і тоді помітив правильне коло, утворене капелюшками червоних грибів, що виступали з-під моху.
— Справжня з тебе стає істеричка, Пліточко, — сказав він. — Адже це звичайнісіньке відьомське коло. Навіщо ці сцени?
Кобила форкнула, повертаючи до нього голову. Відьмак потер чоло, спохмурнів і замислився. Потім застрибнув у сідло й повернув коня, швидко рушивши назад власними слідами.
— «Люблять мене тваринки», — пробурчав. — Вибач, конику. Виявляється, що ти маєш більше розуму, аніж я.
Кобила притискала вуха, форкала, рвала підковами землю, не хотіла йти. Ґеральт не заспокоював її Знаком — зіскочив з сідла, перекинув віжки через голову конячки. За спиною він вже не мав свого старого меча у піхвах зі шкіри ящірки — їх місце тепер займала блискуча, чудова зброя із хрестовим ефесом, добре збалансованим руків’ям, що закінчувалося кулястою голівкою білого металу.
Цього разу брама перед ним не відкрилася. Була відчиненою, як він її і лишив, коли виїжджав.
Він почув спів. Слів не розумів, не міг навіть ідентифікувати мову, з якої вони походили. Але не було у тому потреби — відьмак знав, відчував і розумів саму природу, суть того співу, тихого, пронизливого, що розтікався по жилах хвилею нудотного, паралізуючого жаху.
Спів нагло урвався, й тоді він її побачив.
Вона притулялася до спини дельфіна у висохлому фонтані, обіймаючи вкритий мохом камінь маленькими ручками, настільки білими, що видавалися прозорими. З-під гриви чорного сплутаного волосся блищали витріщені на нього величезні, широко розплющені очі кольору антрациту.