Сторітелінг для очей, вух і серця
- Автор: Лівін Марк
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: НАШ ФОРМАТ
- Жанр: Бизнес
Электронная книга - «Сторітелінг для очей, вух і серця». Краткое содержание книги:
У цiй книжцi Мapк Лiвiн пoяcнює, як нaвчитиcя чути й бaчити icтopiї, пoглибити влacнe poзумiння тeкcту i зaxoпливo пиcaти. A щe нaвoдить poзмoви з вiдoмими укpaїнcькими пиcьмeнникaми, peклaмicтaми, жуpнaлicтaми, якi poзпoвiдaють пpo cвoї пiдxoди дo cтopiтeлiнгу й нaпиcaння тeкcтiв.
Мapк Лiвiн — жуpнaлicт i пиcьмeнник, cпiвaвтop i вeдучий пoпуляpнoгo пoдкacту пpo пcиxoлoгiю «Пpocтими cлoвaми». Видaвeць The Village Укpaїнa тa Inspired. Виклaдaч cтopiтeлiнгу в шкoлi кoмунiкaцiй Bazilik i нa пpoгpaмi MBA в Києвo-Мoгилянcькiй бiзнec- шкoлi. Cпiкep кoнфepeнцiї TEDx. У 2019-му Мiжнapoднa paдa з дитячoї тa юнaцькoї книги (Швeйцapiя) внecлa йoгo пoвicть «Piкi тa дopoги» дo cпиcку видaтниx книжoк для дiтeй з iнвaлiднicтю.
Ларисі недавно виповнилося тридцять. Вона родом з невеличкого селища у Вінницькій області, але от уже дванадцять років живе в Києві. Тут вона вступила на факультет української філології, вийшла заміж і нещодавно купила квартиру в Бучі. Вони з чоловіком обрали саме це містечко, бо там усе дешевше й більше зелені. Проте своє професійне життя Лариса пов’язує з Києвом. Каже, що ритм столиці підходить її шаленому ритму, а вона справді зранку до вечора бігає у справах, наче білка в колесі.
Лариса не боїться пробувати чогось нового й уміє ризикувати. Сім років вона працювала журналісткою й вела колонку в онлайн-медіа. Але коли відчула, що втомилася від журналістики, то не роздумуючи кинула кар’єру і влаштувалася молодшою спеціалісткою в рекламну агенцію. Два місяці тому вона відкрила власну рекламну агенцію: знайшла інвестора, написала бізнес-план, зняла офіс і підібрала людей. У них нині небагато проектів, але Лариса вірить, що поруч з нею люди, які горять своєю справою й цінують роботу в команді. Для неї це найголовніше, і на основі цих критеріїв вона шукає нових працівників. Лариса кайфує, коли роботи багато, а календар забитий зустрічами під зав’язку. У такий спосіб жінка відчуває, яка вона потрібна й важлива для людей навколо.
Це лише фрагмент знайомства з людиною, у якому можна прочитати десяток історій. Що більше часу ви проводитимете з нею (не лише особисто), то точніше формулюватимете те, що її хвилює, і то швидшими будуть темпи вашого росту, адже ми чуємо в інших себе і бачимо в інших себе. І відповім на питання, для чого знати, яку пісню співають ваші читачі, — щоб якось заспівати її разом. Кайфу від цього більше[22].
Сумні, веселі, злі, щасливі
Історія Катерини Бабкіної
Катерина Бабкіна — українська письменниця, поетка, сценаристка, перекладачка. Написала чотири поетичні збірки, три збірки оповідань, роман і дві дитячі повісті. Читає курси й інтенсиви для тих, хто хоче написати книжку чи просто хоче писати. Катя навчалася на Міжнародній письменницькій програмі в Айові, багато подорожує. А ще взяла з притулку собаку Равчика, у якого є свій телеграм-канал.
На думку Каті,
об’єктивності не існує, але хороша історія подає проблему з максимальної кількості ракурсів. Реалістична, правдива й емоційна. Актуальна для мене, тобто зачіпає щось таке, про що мені хочеться знати, що корисно чи потрібно. Її приємно прочитати: хороша мова, доречні картинки, без помилок у тексті і хибної чи невідповідної інформації.
Перша історія, яку я можу пригадати, пов’язана з Чорнобилем. Ми зі старшим двоюрідним братом бавилися конструктором на підлозі. Це була середина або кінець літа, можливо, осінь. Мама подзвонила з роботи на домашній телефон, бабуся довго «ойкала», обговорюючи події. Далі вона мочила штори й розвішувала їх, мовляв, це допоможе від радіації. Бабуся була вже старша, їй не так просто це давалося, вона бідкалася і злостилася. Згодом дала нам якісь таблетки. Пам’ятаю, що брат почав будувати «реактор» з конструктора і пояснювати мені про катастрофу. Не знаю, коли саме інформація про Чорнобиль дійшла до Івано-Франківська, але мені було трохи більше року на той час.
Цю ситуацію запам’ятала як набір деталей. Напевно, я це емоційно сприйняла. Дідусь і бабуся постійно розповідали братові про війну, мені також, але пізніше. Я могла відреагувати на слово «вибух». Брат теж пам’ятає цю історію. Також у мене є відчуття знерухомлення — очевидно, я ще не добре ходила. Пам’ятаю, що й де стояло і як бабуся лізла через стіл на підвіконня, щоб зняти штори.
Інший спогад — про подвір’я військової частини між двома двоповерховими будинками. На мотузках над газоном сушилася білизна. Я бавилася з дівчатами після дощу. Мені було роки три, а дівчатам десь по чотири-п’ять. Ми знайшли дошки від ящиків, схожі на лопатки, якими було прикольно загрібати багнюку вздовж бордюру. І вирішили кинути цю багнюку в білизну. Я боялася, що то висять підковдри моєї бабусі, але дівчата сказали, що вони не її, і це мені видалося достатньою причиною, чому кидати можна. Ми жбурляли багнюку, і це було весело, а потім виявилося, що білизна все-таки наша. Тоді мені здавалося, що проблема не в тому, кидати чи ні, а в тому, що у своє не можна, а в чуже — норм.
Я навчена перевіряти інформацію. Часто бачу неправду в постах на фейсбуці, у журналістських матеріалах чи художніх книжках. Навіть дрібні сюжетні невідповідності. У нонфікшені я іноді зустрічаю речі, що викликають у мене сумнів чи недовіру. Таким є процес самоосвіти. Якщо так стається, я шукаю джерела інформації, перевіряю їхню достовірність. Часто буває, що мої сумніви були даремними. Але це стане зрозуміло, лише коли перевірю. Мені здається, що в сучасному світі тільки так і треба ставитися до інформації.
22
Ось кілька українських пісень, які я люблю співати вголос: «Жадан і Собаки» — «Троєщина», «Бумбокс» та «The Gitas» — «Тримай мене», «Антитіла» — «Маямі», «Крихітка» — «Ти щось неймовірне». З цього списку теж можна дізнатися, що мене хвилює :)