Сторітелінг для очей, вух і серця
- Автор: Лівін Марк
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: НАШ ФОРМАТ
- Жанр: Бизнес
Электронная книга - «Сторітелінг для очей, вух і серця». Краткое содержание книги:
У цiй книжцi Мapк Лiвiн пoяcнює, як нaвчитиcя чути й бaчити icтopiї, пoглибити влacнe poзумiння тeкcту i зaxoпливo пиcaти. A щe нaвoдить poзмoви з вiдoмими укpaїнcькими пиcьмeнникaми, peклaмicтaми, жуpнaлicтaми, якi poзпoвiдaють пpo cвoї пiдxoди дo cтopiтeлiнгу й нaпиcaння тeкcтiв.
Мapк Лiвiн — жуpнaлicт i пиcьмeнник, cпiвaвтop i вeдучий пoпуляpнoгo пoдкacту пpo пcиxoлoгiю «Пpocтими cлoвaми». Видaвeць The Village Укpaїнa тa Inspired. Виклaдaч cтopiтeлiнгу в шкoлi кoмунiкaцiй Bazilik i нa пpoгpaмi MBA в Києвo-Мoгилянcькiй бiзнec- шкoлi. Cпiкep кoнфepeнцiї TEDx. У 2019-му Мiжнapoднa paдa з дитячoї тa юнaцькoї книги (Швeйцapiя) внecлa йoгo пoвicть «Piкi тa дopoги» дo cпиcку видaтниx книжoк для дiтeй з iнвaлiднicтю.
У мене досить багато спогадів з дитинства. Це якісь короткі спалахи пам’яті — гості, музика перед сном, прогулянка в лісі. У цей момент мама просить мене тихо поводитися і вказує рукою на водойму, біля якої пасеться стадо оленів. Моє дитинство пройшло в Тольятті, тож багато спогадів у мене родом звідтіля. Мама працювала в театрі. Одного разу я вибіг на сцену під час вистави та крикнув, що це моя мама щойно грала. Мене вивели зі сцени за вухо, було боляче, я плакав. А публіка, до речі, аплодувала. Це теплий спогад про маму, якої я в той період дуже прагнув, і ще про знайомство з образою. Нині розумію, що дитинство — це основа, на якій я виріс. Там коріння всього, що в мені зараз проросло.
Я знав, що стану психологом уже у восьмому класі. Мама сильно вигорала на роботі. Тепер я розумію, як для неї було важливо все, що вона робила. Не отримуючи достатньо грошей, вона була змушена піти з театру на роботу, яку ніколи не любила. Напевно, вона сподівалася тоді, що я буду цінувати та зрозумію її кроки. Але у дванадцять-тринадцять років мислиш іншими категоріями. Згодом я почав шукати відповідь на питання «Чому ми так часто сваримося?». Я вивчав поведінку людей, читав книжки, досліджував, пробував щось пояснювати, насамперед собі. Заглиблювався, словом. Ці пошуки з роками привели мене в психотерапію. Нині в нас із мамою класні стосунки, вона також освоїла фах психотерапевта. Їй хотілося глибше осмислити ті речі, які вона пережила. Це допомогло їй багато в чому, зокрема і залишитися на плаву. Зустріч з болем часто веде людину в цьому напрямку.
Я ріс без батька, тож не було змоги побачити себе в дзеркалі з цього боку. Розумів, як відбувається становлення жінки на прикладі мами, але цікавив також чоловічий досвід. Зараз у мені відгукуються чесні історії чоловіків, у яких вони говорять про свої проблеми відверто, без страху і сорому. Я досить часто впізнаю себе в їхніх переживаннях.
Варто розуміти, що ми живемо у світі проекції і в будь-яку історію інтегруємо щось своє. Зараз мені, наприклад, цікава кар’єра людей, бо етап у житті якраз такий. Я люблю історії про людей, мені цікаво, з чого все починалося, цікаві кризи та як їх долали. Надихають біографії, скажімо, Стіва Джобса, якого всі звикли бачити на постаменті. Цікаво бачити в ньому звичайну людину зі своїми страхами й заморочками.
Любив читати «Пригоди Тома Сойєра». Це також досвід дорослішання, обрамлений романтизмом. Уся моя юність ховається за романтизацією, мабуть, це захисна реакція, яка відгороджувала мене від болю. Він може бути від чого завгодно. Згадується фраза Оскара Вайлда: «У житті людини лише дві справжні трагедії — не отримати бажане та отримати». Чи можу я цьому опиратися? Якщо романтизм — лише відтінок, який дозволяє мені відчувати менше гіркоти — чому ні?
Для мене важливий контакт, я насамперед звертаю на це увагу. Коли людина востаннє була із собою? Не літала десь у тривогах, не думала про завтра. А коли була з коханою людиною, коли бачила її і чула? Увімкненість у себе, в іншого, у момент — це буття в чистому вигляді.
Приклад, який для мене добре ілюструє момент близькості, — це трактування кінцівки стрічки «Вбити Білла» (обережно, спойлер, перегорніть сторінку, якщо не бачили фільму, але плануєте). Здається, що нам показують банальну історію помсти. Адже глядачам подобається, коли у фіналі поганців покарано, а хороші перемагають. Але насправді це історія про прощення.
Беатрікс не вбила Білла. Наприкінці фільму, коли героїня Уми Турман завдає «удар смерті», вона ніби пропонує йому гру: «Давай я зроблю вигляд, що вбиваю тебе, а ти зроби вигляд, що загинув. Відпусти мене. Відпусти нас». Білл підігрує, бо любить її. А Беатрікс хоче стати матір’ю, а не бути вбивцею.
Тарантіно геній. Він залишив багато підказок протягом фільму. Але найголовніша з них — ім'я актора Девіда Керрадайна в титрах не перекреслено, на відміну від імен усіх акторів, які грали вбитих персонажів зі списку Беатрікс. Це історія про неймовірну трансформацію людей. Убивці, ставши батьками, проявляються зовсім з іншого боку. Насправді ми бачимо щасливу кінцівку фільму, імовірність якої була близькою до нуля. Беатрікс і Білл виконали величезну роботу над собою. Мене це досі вражає.