На Зміїному острові
- Автор: Викрамасинге Мартин
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Микола Дмитренко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «На Зміїному острові». Краткое содержание книги:
Її герої, Упалі та Джінна, не дуже беручкі до навчання, більше люблять ігри та витівки, ніж уроки. Одного разу, набешкетувавши, вони тікають на загадковий Зміїний острів і там розпочинають нове життя, повне небезпек і пригод.
Автор повісті — сучасний цейлонський письменник Мартін Вікрамасінге.
Ледве стримуючи лють, я взяв рушницю й пішов шукати кобру. Змарнував я майже годину, але її біля печери не було. Повернувся я ще більш сердитий, та й стан Джінни дуже непокоїв мене.
— Слухай, Джінно, зараз я поїду в село і привезу до тебе лікаря.
— Не треба. Мені вже краще. Я тримав у руці ножа, і кобра не вкусила мене по-справжньому.
Я оглянув руку Джінни і знайшов лише невеличку подряпину.
— Якби це кобра хоч трошки прокусила мені шкіру, мене б уже на цьому світі не було, — сказав він.
— А чого це ти так думаєш?
Джінна зрадів моєму запитанню і жваво відповів:
— О, я знаю про кобр і взагалі про змій геть усе. Мій дядько чудово виліковував від зміїної отрути, та й батько трохи вмів це робити.
— Отже, й ти, певно, вмієш?
— Ні, не вмію. Дядько нікому не розкривав своїх секретів і не казав, яким зіллям і якими ліками він лікує.
— На мою думку, найкраще буде привезти до тебе лікаря. Зараз ти почуваєш себе непогано, але невідомо, що буде далі.
— Лікаря поки що мені не треба. А далі — побачимо.
— Як хочеш. Але пам'ятай, що кобра може знову заповзти в печеру, бо вона шукає тут жаб. І чого ти не дав мені її вбити! — вигукнув я.
— Вбити? Тільки божевільні вбивають кобр. Адже це найлютіша, найпідступніша і найбільш мстива з усіх змій. Той, хто її вб'є, буде каратися за це з роду в рід. Вона мститиметься на його дітях і внуках. А наша кобра була ще й самкою, що й зовсім погано.
— Самкою? Отже, тим краще було б її знищити.
— Мовчи! Один чоловік убив кобру, і знаєш, що потім було? Спочатку він загинув, а потім і вся його сім'я.
— Ні в тебе, ні в мене сім'ї немає, отже, нам нічого боятись. До того ж ця кобра зрозуміла, що я хотів її вбити, і тепер все одно спробує нам відплатити за це.
— Ні, ця кобра лиха нам не заподіє. Адже вона самка. А самки приходять тільки до тих, кого люблять.
— Що ти сказав? Люблять? — засміявся я. — Отже, ця кобра вкусила тебе тому, що дуже тебе любить?
— Авжеж, саме через це. Але вона любить не мене.
— А кого ж іще? Ну й дурниці ти верзеш!
— Ніякі не дурниці. Вона прийшла до нас, тому що любить тебе.
— Мене?
— Так, тебе.
— З якої це речі кобра буде мене любити? Адже я не змія.
— Перестань блюзнірствувати! — мовив Джінна урочисто, наче сивобородий дід. — Хай буде тобі відомо, що ця кобра — твоя мати, її привела сюди материнська любов. Мене ж вона вкусила для того, щоб покарати за те, що ти разом зі мною покинув свого батька і рідну домівку. Але цього разу вона хотіла лише застерегти. Звичайно, вона могла вбити мене на місці, але навмисно цього не зробила. Поки що вона тільки налякала нас.
Я аж остовпів, почувши від Джінни таку дурницю. Я чував од людей, що людина після своєї смерті може відродитись у подобі кобри і в такому вигляді мстити своїм ворогам чи допомагати своїм дітям, але я завжди вважав це нісенітницею. І зараз слова Джінни страшенно мене обурили. Я пам'ятав, як ніжно любила мене моя мати. Я теж дуже любив її, а поживши з мачухою, став просто обожнювати її пам'ять, і саме слово «мати» стало для мене чимсь прекрасним і святим. Я теж вірив у потойбічне життя, але твердження Джінни, нібито моя мати після смерті перетворилась на кобру, боляче вразило мої найкращі почуття.
— Отже, ти кажеш, що моя мати відродилась у вигляді кобри і, бажаючи показати мені свою любов, прийшла сюди? — майже несвідомо перепитав я.
— Я не зовсім у цьому впевнений, але, мабуть, це була саме вона. Коли ти пішов по банановий сік, вона поповзла слідом за тобою.
— Таким чином, я хотів застрелити свою матір?
— Авжеж.
— Перестань ляпати язиком! — крикнув я, страшенно розлютившись.
— Я не ляпаю, про це написано в священних книгах. Можеш сам прочитати, якщо хочеш.
— Якщо ти ще хоч раз скажеш, що моя мати кобра, я тобі в'язи скручу!
— Не розумію, чого ти сердишся. Я повторюю те, що написано в священних книгах.
— А ти читав ці священні книги чи хоч бачив їх?
— Сам не читав, але мені розповідали люди, які їх читали і навіть вивчали.
— Хто ж ці мудреці?
— Та хоч би й мій рідний дідусь.
— А, цей старий базіка! Он від кого ти набрався цих дурниць!
Зрозумівши, як глибоко він мене образив, Джінна перестав твердити, ніби моя мати перетворилась на кобру. Але, правду кажучи, обурився я зовсім не через те, що вважав, буцімто Джінна плете нісенітниці. Ні, я сам майже вірив у те, що він казав. Адже мене з дитинства виховували в пошані до релігії, і я ні разу не замислився, чи відповідають релігійні уявлення дійсності і чи має людина безсмертну душу. Я не вірив, що моя мати перетворилась на кобру, хоч підсвідомо все ж таки припускав таку можливість, і на моїй душі лишилось гірке й гнітюче почуття. Цілих два роки самий лише вигляд кобри викликав у мене забобонний страх, який я перемагав лише великим зусиллям волі.