![Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/6/0/divchina-z-vedmedikom-roman-bolotyana-lukroza-opovidannya-ta-narisi-download.jpg)
Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]
- Автор: Домонтович Віктор
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-10-1
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]». Краткое содержание книги:
* * *
«Проза Домонтовича — це проза наскрізь раціональної людини, що багато і радо читала твори експресіоністів або, сказати інакше, експресіоніста, що став колеґою Миколи Зерова і разом з ним мав огиду до українського гуляйпілля й „сентиментальної кваші“. І, може, найпарадоксальніше з усього, вагання між клясицизмом і експресіонізмом не зробило його стиль ні еклектичним, ні внутрішньо суперечливим, ні розхристаним. У цьому одна з типових рис його прози, і це визначає її місце в загальній історії новітньої української прози».
Юрій Шевельов, 1984
* * *
«Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича — його літературну креатуру. Мало не кожен Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію.
Як екзистенціаліст Домонтович міркує про сутність людини, поставленої поза історію і суспільним буттям, про множинність її ідентичності, про плинність часу та релятивність істини, про абсурдність життя та нездійсненність свободи. Тому всі його герої в свій спосіб проживають цілий спектр екзистенційних станів, серед яких тривога, нудьга, непевність, навіть невроз, які з часом найдуть своє втілення на сторінках Камю і Сартра… Але Домонтович є водночас ще й естетом, навіть гедоністом. Крім того, він знає, що найкраща зброя проти песимістичного надриву — це іронія».
Соломія Павличко, 1999
* * *
«Після виходу його „Дівчини з ведмедиком“ 1928-го року, більша частина критики сприйняла роман без особливих похвал; втім, дехто визнавав цікаву побудову сюжету, вдале розташування персонажів, здатність письменника бути психологом. Закиди були типові — втеча від зображення суспільного життя, непотрібне шукання неправдоподібних істин, буржуазні настрої. Одним словом, твір не був „відповіддю на соціяльне замовлення радянського читача“».
Світлана Матвієнко, 2000
Ми не говорили за розлуку, але для мене й для Мар'ї Іванівни ясно, що ці зустрічі — востаннє і що це літо вже ніколи не повториться вдруге.
В незворушному соняшному спокої ми одсвяткували радість осяйного останнього сьогодні, знаючи, що воно одно й єдине, що на кожному «сьогодні» вже поставлено печать невідхильного й неминучого «було».
7
На початку зими 1923-24-ого року я міг, нарешті, кинути школу, де вчителював усі голодні роки від року 1921-ого. Отже, нам з Мар'єю Іванівною тепер більше не доводилося вертатися вдвох з лекцій чи то з шкільної ради. Наші шляхи розійшлись.
Я цілком віддався заводові. У мене не було вільної хвилини, щоб забігати до Мар'ї Іванівни. Одного разу я був у неї на іменинах, потім раз ходив з нею до театру. Якось ми зустрілися на вулиці, й тоді я, відклавши роботу, провів з нею вечір. У мене збереглось до Мар'ї Іванівни ніжне почуття, я все ладен був би зробити для неї, але мені було ніколи, надто ніколи, а до того ще й жили ми тепер на протилежних кінцях міста.
Поступивши на завод, я перейшов зі своєї задрипаної кімнати, закуреної димом бляшаної грубки, в нове просторе помешкання у старої Дударихи з двох кімнат, гарно мебльованих, чистих і теплих, з правом користування ванною.
З заводу приходилося повертатись пізно ввечорі, лишивши недокінчені справи на ніч, — де вже тут було думати їхати в інший кінець міста?
Усе було принесено на жертву заводові: дні, ночі спочинок, увага, турботи, втіха здійснених досягнень, розчарування, схвильованість надії… На мене лягали найрізноманітніші справи. Хоч я з фаху інженер-хемік і сфера моєї діяльности на металурґійному заводі обмежується лабораторією, але не було доручення, що тієї зими не припадало мені виконувати.
Майже виключно я стрівався того року з Семеном Кузьменком, призначеним на посаду директора нашого заводу. Його рожеве обличчя зробилося сірувато-червоним. Його шкуратяна куртка вже не здавалась такою новою, як була минулого року, коли Кузьменко вперше завітав до мене. Кобура з револьвером уже не відтягала поясного ременя, хоч у Семена Пилиповича ще й досі лишилася, вироблена за часи перебування на фронті, характерна звичка, властивий для нього жест: простягнути машинально ліву руку назад, щоб поправити револьвер. Тепер звичайно я його бачив з портфелем під пахвою, блокнотом у лівій руці, закладеним середнім пальцем, та олівцем у правій. Від хемічного олівця на правій щоці коло скроні у нього завжди були фіолетові дрібні крапки.
Од лекцій у Тихменєвих я не одмовився. Але, маючи надто мало часу, я тільки іноді і то дуже рідко дозволяв собі погоджуватись на запрохування Мар'ї Семенівни лишитись у них пообідати.
Почуття до Зини, що так раптово прокинулося в мене по весні, тепер якось зблідло й ослабло. Я своєчасно вгамував його й не дав йому прорости. Правда, десь у глибині серця збереглися не знищені ще корінці, та служба, робота, службові обов'язки й утома від праці були певною запорукою, принаймні на деякий час, що це почуття не турбуватиме мене новими любовними химерами.
Я тішив себе думкою, що моє почуття до Зини було випадковим настроєм, викликане канікулярним дозвіллям і канікулярною порожньою нудьгою. Мене вабила яскрава й цільна Зинина вдача, її поривність і піднесеність, її здібність захоплюватись і палати. Мене цікавила ця молода дівчинка, що на моїх очах з дівчинки перетворювалась на дівчину, — отже, чи є для дорослого чоловіка більша принада, як спостерігати цей розквіт дівчачої душі?
Що моє почуття до Зини не було коханням, або краще сказати — ще не було коханням, за це ручилась також і моя відновлена літня любов до Мар'ї Іванівни. Хай це літо було кінцем цієї любови, та воно допомогло мені звільнитись від вигаданої оманної уяви, нібито я кохаю Зину. Для мене поза сумнівом: я не кохаю Зини. Ми друзі, але не більше.
Відданий праці, восени я стрів Зину з вільним і спокійним серцем.
Розділ VI1
Зина за цей час, поки я з весни її не бачив, з дівчинки зробилась дівчиною, трохи виросла, але, вирісши, стала ще стрункіша, ще чіткіша. Вона кинула дражнити мене, як це робила торік узимку, і вже не находила особливого смаку в тому, щоб дражливими запитаннями порушувати мій спокій. В її вдачі з'явилися нові риси, розкрилися нові сторони характеру, що досі дрімали, сховані дитинством. Вона зберегла звичайну для неї манеру ескапад, та замість того, щоб дратувати будь-кого, в ній прокинулося шукання самовизначення. Але і в ці шукання вона вносила властиву для неї екстраваґантну бравадність. Їй подобалось зачіпати гострі теми, і вона не зупинялась перед тим, щоб називати речі своїми іменами.