![Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/6/0/divchina-z-vedmedikom-roman-bolotyana-lukroza-opovidannya-ta-narisi-download.jpg)
Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]
- Автор: Домонтович Віктор
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-10-1
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]». Краткое содержание книги:
* * *
«Проза Домонтовича — це проза наскрізь раціональної людини, що багато і радо читала твори експресіоністів або, сказати інакше, експресіоніста, що став колеґою Миколи Зерова і разом з ним мав огиду до українського гуляйпілля й „сентиментальної кваші“. І, може, найпарадоксальніше з усього, вагання між клясицизмом і експресіонізмом не зробило його стиль ні еклектичним, ні внутрішньо суперечливим, ні розхристаним. У цьому одна з типових рис його прози, і це визначає її місце в загальній історії новітньої української прози».
Юрій Шевельов, 1984
* * *
«Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича — його літературну креатуру. Мало не кожен Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію.
Як екзистенціаліст Домонтович міркує про сутність людини, поставленої поза історію і суспільним буттям, про множинність її ідентичності, про плинність часу та релятивність істини, про абсурдність життя та нездійсненність свободи. Тому всі його герої в свій спосіб проживають цілий спектр екзистенційних станів, серед яких тривога, нудьга, непевність, навіть невроз, які з часом найдуть своє втілення на сторінках Камю і Сартра… Але Домонтович є водночас ще й естетом, навіть гедоністом. Крім того, він знає, що найкраща зброя проти песимістичного надриву — це іронія».
Соломія Павличко, 1999
* * *
«Після виходу його „Дівчини з ведмедиком“ 1928-го року, більша частина критики сприйняла роман без особливих похвал; втім, дехто визнавав цікаву побудову сюжету, вдале розташування персонажів, здатність письменника бути психологом. Закиди були типові — втеча від зображення суспільного життя, непотрібне шукання неправдоподібних істин, буржуазні настрої. Одним словом, твір не був „відповіддю на соціяльне замовлення радянського читача“».
Світлана Матвієнко, 2000
Дніпро блищить на сонці лускою якоїсь величезної срібної риби. Роздріблюючись на променисті краплі, сонце пливе в тремтінні хвиль. Очі сліпнуть од нестерпного сяйва.
Свіжі нові соснові дошки пристані пахнуть живицею. Великий дуб похитується й раз-у-раз ударяється об пристань. Од води віє прохолодою.
Я стрибаю в дуб і протягую Мар'ї Іванівні руку:
— Гоп-ля! ходіть!..
Але вона не відразу насмілюється переступити; перехід з пристані в дуб здається їй небезпечним. Хоч Мар'я Іванівна і не признається, але я певен, що складна процедура переходу нервує її, псує їй настрій і значною мірою отруює насолоду їхати на той берег.
— Марусю! Швидше, сміливіш! Давайте руку!
Видимо хвилюючись, їй приходиться перемагати, примушувати себе. Вона перше дає мені пакунок, дає одну руку, потім другу, потім нерішуче ступає однією ногою на лавочку дуба, а тоді я підхоплюю її, і вона падає мені на руки в обійми.
Небезпечний момент минув, Мар'я Іванівна в човні.
До розпечених бортів дуба боляче приторкнутись: сонце встигло вже їх нагріти. Примруживши очі, підставляєш обличчя під соняшні промені: ніби теплі жіночі долоні м'яко пестять обличчя. Ще рано. Дуб порожній. У маленькій затоці, де над водою схилилась верба, а вода здається темнозеленою, хлопчики з вудками ловлять пискарів, мовчки й уважно стежачи за поплавком.
Коли нам остаточно набридає дивитись на хлопчиків з вудками і в човен набирається ще декілька осіб, ми починаємо нарікати на затримку та виявляти нетерплячість.
Появляється засмалений голий в трусах і дірявому пальті моторист. Мотор заведено. Струмок бензини пахтить і стелиться над водою. Ми рушили!..
6
Тоді цілий день на Дніпрі.
Ми скидаємо взуття й босоніж по болотяному м'якому ґрунті піскуватого Труханова острова переходимо на той бік, де тече дніпровський бакай. Там ліворуч, між горбиками, що поросли кущами верболозу, у нас є улюблене затишне місце. Сюди ніхто не заходить і не порушить нашої самоти.
Зберігаючи відбиток тіла в піску з учорашнього дня, залишилася ямка, що в ній лежала Маруся. Купу піску, яку я вчора нагортав на себе, тільки трохи розвіяв вітер.
Це самотнє місце — наше. Тут поблизу ніде нема купальників. Хіба що зрідка осторонь од нас пройде за кущами, згинаючись під вагою відер, жінка чи дівчина, та бакаєм, перегукуючись, пропливуть на човні хлопчики.
Самота, тиша, сонце, пісок, кущі верболозу. Можна годинами, не поворухнувшись, лежати на піску й дивитись у блакить неба. Зір зникне в безмежності. В безкраїй блакитній безмежності згубиться час, свідомість, «я», усе, що було, є й буде.
Лаврик проповзе по піску: і в млявості соняшних годин дивуєшся, куди й навіщо він поспішає, коли час зупинився, і на світі є тільки солодка млосна знемога сонця і вона, тільки вона, ця соняшна знемога опановує людей і всесвіт.
Нема думок!..
Набравши в руки піску, Маруся, зігнувши долоню, через розкриті пальці сипле тонкий попелясто-жовтий струмок. Повільне падіння піску нагадує їй, що саме так пересипається струмок в шклянках пісочного годинника. Вона дивиться на мене й каже:
— Так минає час.
Я нагинаю її голову, цілую в губи, почуваю розпечене на сонці її вузьке й маненьке тіло, цілую очі й відповідаю:
— Немає часу. Є спокій, сонце, тиша й ти!
— І ти!..
Ми вдвох. Ми тільки вдвох. Світ замкнено для нас у невеличкій долинці між невисокими горбиками, що поросли кущами верболозу. Тут починається соняшний всесвіт, і тут він кінчається. Нескінченність його вічна. Бажання не прагнуть нічого, окрім цієї вічної нескінченности соняшного дня.
За горбиками й кущами зелена затока. У воді затоки відбивається блакитне небо, зелені верби й високий біло-жовтий пісковатий берег, і все: небо, дерева, берег живуть повтореним, подвоєним життям у прозорому дзеркалі води.
У тій затоці ми купаємось. Мар'я Іванівна боїться лізти сама в воду, й я її веду за руку. Далі, як по пояс, вона аж ніяк не піде. Я підтримую її на руці і вона, плюхтаючись і бризкаючи, безпорадно розмахуючи в воді руками, робить боязкі невдалі спроби вчитись плавати.
Скупавшись, снідаємо. У хліб і в м'ясо завжди натруситься пісок: ми їмо, і пісок хрумтить на зубах.
Тоді знов сон і спокій огортають нас. Над кущами гудуть бджоли, сонні, сонні, сп'янілі від меду й щастя, як сп'яніле й сонне моє серце. Все благо, все добро й благословенний мир і тиша!.. Гірка остання ніжність кохання, коли обидва, він і вона, усвідомили неминучість розлуки й тепер допивають недопите в коханні. Листочки верболозу блищать, ніби лаковані. Вони липучі, гіркі й солодкуваті.