Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

Вийшло останнє.

Мар'я Іванівна на село не поїхала.

Вона пізнала мій гуркіт і сама вийшла одчинити мені двері.

На ній був довгий, так давно добре мені знайомий пістрявий ситцевенький халатик. Посміхаючись ласкавою півсонною розпливчастою посмішкою, вона стріла мене радісно, без будь-яких докорів так, ніби вчора тільки ми бачились з нею востаннє. У темній вітальні руки на мить сплелися навколо шиї:

— Моя хороша!

— Мій хороший!

В кімнаті Мар'ї Іванівни панує тиша й півтемрява. Вікна завішано, і там, де падає на підлогу соняшний промінь, там пітьма особливо густа й темна.

Ми сіли на канапку, потерту, стареньку канапку вчительки.

Я беру обличчя Марусине в руки й допитливо вдивляюсь у її півсонні сірі очі, в зморшки під очима, в гостру глибоку рису, що йде в неї від тонкого носа до кінців губ. Ні, вона не погрубшала й не спочила!.. Десь там, глибоко в душі ворушиться невимовний жаль: до неї? до себе?

— Спала?

— Спала!

Я притягаю її голову й цілую. В денній кімнатній пітьмі її лице здається таким хорошим, милим і бажаним. Час, огорнений у дзвінку тишу кімнати, тягнеться густою, солодкою прозорою медвяною стрічкою. Губи тануть в губах. Губи розпластуються, розпліскуються. Від поцілунків у неї припухають вії й обличчя блідне.

5

На село ми не поїдемо: уже й канікули швидко кінчаються, та й грошей лишилося обмаль, але ми можемо щодня переїздити на той берег і проводити цілий день на Дніпрі. Цю постанову приймаємо без довгих обговорень:

— Дайош сонце й повітря.

Щоранку я виходжу з дому, коли вулиці ще порожні й повітря м'якою димкою огортає широкі простороні київських гір та ярів, купи темної зелені й будинків з бурого каменю. Я виходжу з дому, поки в тіні зберігається нічна прохолода, хоч зараз усі навколо речі заздалегідь уже відчувають наближення денної спеки.

Я минаю сірий бетонний портик і, зійшовши по ступеньках, сідаю на одній з бетонних лавочок. Тут я чекатиму, як умовлено, Мар'ю Іванівну. Бетон лавочки ще зберігає вогкість од недавнього дощу, що йшов увечорі і вночі.

Зеленим схилом гори під гострим кутом зрізано обрій, острів, Дніпро, задніпровські луки. Рудий бляшаний димар водогінної станції конкурує з зеленими тополями й білою колоною пам'ятника.

Ще рано… Повз мене східцями стрімголов, переганяючи один одного, проносяться галасливі хлопчики з вудками й кошиками, що поспішають один перед одним захопити на березі кращі місця; проходять мляві розхристані повії, що йдуть після безсонної ночі висипатись під східцями або ж у кущах на горбах, порослих густою травою. Зрідка збіжить службовець з туго набитим портфелем, заклопотаний і швидкий, у надії викупатись і не спізнитись на початок служби. Пройдуть з книжками студенти ВИШу, він і вона, з солодкою мрією поєднати Дніпро, сонце, кохання й призначений на післязавтра іспит.

Я сиджу не дуже довго. Мар'я Іванівна акуратна й не примушує себе довго ждати. У неї в руках пакунок, загорнений у газетний папір: у пакункові купальний костюм і щось їсти.

Я цілую їй руку, й ми сходимо східцями вниз до Дніпра.