Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

Підвладна тиші порожніх кімнат боса Уляна ходила обережно й тихо. Мене ж ця гнітюча тиша нервувала. Мій голос, розриваючи мертвотну скованість тиші, бринів якось особливо різко та лунко. Через порожні кімнати я пройшов з навмисним шумом, тупаючи черевиками й різко розкривши двері в кімнату дівчат. Цим тупотінням, цими різкими рухами я ніби сподівався розірвати ту запону тиші, що відокремила мене й сьогоднішє «нема» від Зини й Зининого молодого галасливого бешкетування.

Узявши книжки, що послужили мені за привід одвідати Тихменєвих, я вийшов з квартири ще стомленіший, розбитіший, розгубленіший, ніж увійшов, Навіщо я заходив? Може, для того, щоб пересвідчитись, що нікого з Тихменєвих у Києві нема, ніхто не приїздив і не приїде? Може… Знаю тільки, що, вийшовши від Тихменєвих, я знищив ту єдину ілюзію можливої зустрічі, яка протягом багатьох днів жила й жевріла в мені, яку я мовчки в собі плекав.

Але знищивши цю ілюзію, чого я тим досяг? Чи відчув я будь-яке полегшення? Чи повернувся мені спокій і колишня душевна рівновага? Ні! Так що ж? Чи ж не краще було б і надалі жити цим химерним чеканням неможливої зустрічі, що досі керували моїми кроками?

6

Я дійшов до вулиці Короленка й зупинився. Я подивився на годинника. Тридцять п'ять хвилин на четверту… Дозвілля зробило мене пунктуальним. Я звіряв годинника на Окрвиконкомі, на телеграфі, на будинку південних залізниць, критому ринку, хронометрі на Хрещатику біля аптеки, в крамниці коло Золотих Воріт, у Зедника… Я часто дивився на годинника, щоб упевнитись, що час плентається мляво й повільно, і що дозвілля робить його безмежно довгим і без міри розтягненим.

Куди повернути й куди йти? Пообідавши в їдальні Koła Kobiet, я звичайно об цей час поспішав додому, щоб стерегти прихід листоноші. Тепер мені нема куди йти.

Я подивився навколо себе і мій зір спинився на червоній, білими літерами писаній, вивісці пивної 1-ої Держброварні Київського харчотресту, К. Шульц. Я завагався. Але рішення склалося швидко.

На розі Золотоворітської та Підвальної бородатому чорному букіністові я продав за безцінок, не торгуючись, свої книжки та й пішов у пивну. Я випив стопку горілки, що її, приховуючи, було принесено і, так само приховуючи, було віднесено; я випив другу стопку, я випив декілька пляшок пива і сп'янів.

Тарілочка з соленими сухариками й друга з моченим горохом, столик, покритий цератою й заллятий пивом, порожні пляшки і п'яний я!..

Так день, так другий, так третій. Я кинув обідати солодким борщем з буряками та фрикадельками з картопляним пюре. Я пив. П'яний, повернувшись додому, я засинав маячливим, розмореним, спітнілим, важким сном.

7

Я не витримав цього катування, продав якусь золоту дрібницю, що ще залишалась у мене непроданою в голодні роки, і на ці гроші поїхав до Москви.

Я бачив круті, горбаті московські вулички. Я дихав курявою, що її метуть авта, отруюючи повітря бензиновим чадом і пронизуючи мозок диким дзюркотом сирен. Я знемагав від спеки розпечених на сонці кам'яниць і бруку.