Таємниця козацького скарбу

— Оце так молодця! — крекнув дід Гайдамака. — Оце в мене внучок, отак мислить!

Вороненко геть по-хлопчачому почухав носа.

— Я, звісно, довідки наведу. Тільки боюся, що лише твоєї частини, як кажуть у математиці, четвертини від чвертки, на це, може, й не стане.

— Чому це четвертина! — щиро обурився Данило, — Вважайте — половина! Бо гроші сьогодні є, завтра нема. А козацький маєток — окраса містечка. Я теж приєднаюся, нехай наведуть там за наші з Льончиком гроші лад, зроблять з нього цяцю. Люди приїжджатимуть, фотографуватимуться на тлі козацького маєтку. Може, й кіно тут знімати будуть. Хіба погано?

— Класнючо! — підтримала Галка. — Я теж хочу свою премію на таке віддати.

— Ну, раз таке діло, — зам’явся Богдан Майстренко. — Ви не той, не думайте, наче мені шкода чи що… Просто коли пошук скарбів — така вигідна справа, давайте, може, далі їх пошукаємо? Я б цілий такий загін створив… Чи клуб, чи гурток… Було б чим корисним зайнятися…

Вороненко з Лановим знову перезирнулися.

— Бач, як усе обертається, — промовив Вороненко. — Взагалі ідея хороша. Треба мені різні довідки навести, як краще все організувати. Ну, а поки було б непогано ближче познайомитись. Ніщо так не зближує, як футбол. Ви як?

Почувши своє ім’я, страус підстрибнув, клацнув дзьобом.

За кілька хвилин зібрання розійшлося, жваво обговорюючи почуте, а Данило з Богданом, Галка з Футболом, ватага Гайдамаки і Вороненко з Лановим-старшим рушили на берег річки, де традиційно грали в футбол. За ними посунули вболівальники, адже гратимуть місцеві проти гостей. Ватага Гайдамаки проти решти. У Галки було інше завдання: стримувати Футбола, аби страус не почав гасати полем і всім заважати.

Та коли розбилися по командах — побачили нову проблему: з Льончиком було шестеро, тоді як з Бодею, якого по дорозі обрали капітаном команди гостей, — лише четверо. Вирішили, що двоє дорослих чоловіків та двоє школярів цілком здатні грати на рівних проти шістьох місцевих хлопців. Але тут нова біда: Данько, звісно, погодився грати за своїх, тільки ж невправним гравцем виявився розумник. Головою працював краще, ніж ногами. Та й Лановий-старший не надто полюбляв футбольні баталії.

— Отже, — розвів руками Вороненко, — родина Ланових рахується як один гравець. Виходить, Бодю, у твоїй команді фактично троє. Зіграємо?

Говорячи так, Вороненко взяв м’яча, підкинув його і почав набивати в повітрі, демонструючи Богданові — він саме той гравець, що треба.

— З вами? — примружився Майстренко. — Зіграємо. На раз! Обмотаємо всю цю банду. Аби на ворота хто став. Бо незахищені тили…

І раптом замовк.

Подивився перед собою. Вороненко та інші перехопили його погляд.

— Ні, — мовив Данько, але впевненості в своєму голосі не почув.

— Так! — Богдан був сама рішучість. — Щоб потім не нарікати, що ми не зробили всього можливого. Футбику, друже, біжи сюди!

Страус, ніби відчуваючи важливість ситуації, поважно підступив до нових друзів. Галка та інші глядачі завмерли — не було ще в історії міського, українського та світового футболу, аби страус на воротах стояв.

Не проти? — поцікавився Бодя в Гайдамаки.

Льончику відібрало мову. Виганяти страуса з поля? Сам же смішно виглядатиме.

— Тільки так: птах за справжнього гравця, — попередив, нарешті, він. — Пропустить «банку» — вважайте, гол. Програєте — на страуса не кивати.

— По руках! — погодився Бодя. — Футбику, біжи он туди, — він кивнув у бік воріт, окреслених двома купками одягу. — Між цими купами м’яч пролетіти не повинен. Згода?

Страус, наче чемний дресирований птах, зайняв своє місце.

— Ну, тримайтеся! — гаркнув Льоньчик.

І найнезвичніший у світі футбольний матч розпочався… Гоблін Два з Князем Олегом, визнані бомбардири, відразу висунулися вперед. Гайдамака легко, мов немовлят, обвів Данька з його татом, від яких на полі справді було малувато користі, відпасував Князеві Олегу. Навперейми йому рвонув Вороненко, та хлопець, зробивши обманний фінт, передав пас Гобліну Два. А той, стрімко пройшовши до воріт, у яких походжав страус, лупнув з усієї «гоблінської» сили, цілячись у правий куток.

Та цибатий страус, котрий товкся в протилежному куті воріт, раптово стрибнув до м’яча, здавалося — навіть підлетів у повітря, на мить зависнув, брикнувши довгими міцними ногами — і і ось уже м’яч, вибитий Футболом точно в центр поля, підхопив Вороненко, і тут же акуратно й точно відпасував Богданові Майстренку.

Поки суперники оговтувалися від побаченого, Бодя легко, не зустрівши особливого опору, пройшов чужою половиною поля і закотив у ворота суперників перший гол.

Ну, а далі десять разів повторилося теж саме: влучний удар по воротах Футбола когось із бомбардирів або й самого Льончика — легко відбитий страусом м’яч, шок від видовища, паралізований суперник, і гол за голом, гол за голом, гол за голом.

Коли матч завершився з рахунком 11:0, Гайдамака рахунку навіть не оскаржував. Навпаки, заявив: гості, мовляв, поїдуть, а страус залишиться. А з таким воротарем вони всім командам району ох як наваляють!..

А коли всі вже поверталися, щасливі і повні вражень, Данило пригальмував, зробивши Богданові й Галці знак вчинити так само.