Таємниця козацького скарбу

Тут навіть присісти не можна.

Спочатку дядько Сашко спробував руками ляду зрушити. Нічого не вийшло: дістати до неї міг, тільки коли ставав навшпиньки. В такому положенні незручно щось робити, тим паче, що він торкався ляди лише пучками пальців.

Підсадити нагору когось із хлопців так само не вийшло. Тісненько трьом у пастці. Підняти на руки можна, а ось утримати важко. Та й не стане навіть у кремезного Богдана належної сили, щоб зіштовхнути каменюку, яку двоє дорослих чоловіків ломом і руками ледве посунули. Цю спробу вибратися теж облишили.

Доводиться стояти, тупцяти на місці й гадати: чи виконає цей мерзотник Туман свою обіцянку і як скоро повідомить людей про місце, де він залишив своїх полонених. Золота вони навіть не побачили, мабуть, і не побачать уже ніколи. То й нехай, аби лиш не зостатися у цій мишоловці назавжди.

Не подобалися Данилові такі думки. Щоб їх прогнати, запитав дядька Сашка:

— Ну, й чого ви добилися?

— Дурний я, що з цим бандитом зв’язався, — почулося з темряви. — І взагалі, де мій розум був? Знав же цього типа як облупленого. Я хоч своїм бізнесом намагався чесно займатися. А ця мерзота й дня не проживе, щоб когось не обдурити.

— Ну і як же воно так сталося? — поцікавився Данько. Все одно стояти в мишоловці мовчки мишам не годиться.

— А ось так! Я, хлопці, почав старовиною цікавитись, і тоді прийшла моя черга казку про золоту булаву почути. Якби я й повірив — що з того? Кому треба, той уже давно знайшов, якщо це, звісно, не вигадка. Коли це приходить до мене якось Туман та й каже: знаю, мовляв, де можна спробувати сліди золота розшукати. Тільки ж його до потрібних старовинних книжок та паперів і близько не підпустять. Знайшов я той віршик-загадку, який ви в мене з кабінету поцупили, а Туманові вирішив сказати, що нічого не знайшов і що марні його старання. Словом, вирішив його спекатися і загадку самому розгадати. Тільки не так усе просто виявилося. Не повірив він мені і причепився, наче реп’ях до собачого хвоста. А тепер з його милості сидимо ми всі в одній тісній темній ямі. Коли він мене переконав, що поцуплений аркуш — не його рук справа, я відразу на вас подумав. Потім лопата біля маєтку знайшлася. Вирахувати вас дуже просто було. Тільки ж бачите, як усе повернулося.

— Не рий іншому яму! — повчально мовив Данило.

— Усе це правильно, — зітхнув дядько Сашко. — Сам каюся. Але ж назад уже нічого не повернеш. Тепер сидіти нам тут не знати скільки.

Лиш він промовив ці слова, як над головами зашурхотіло. І глухий голос Льоньки Гайдамаки запитав зверху:

— Агов! Ви там живі?

— А ти як думаєш! — крикнув Богдан.

— Зараз усе зробимо! Давай, пацани! Взяли! Раз! Два! Три! Ще! Ще!

Дивина — поволі посунулася важка каменюка. Зовсім зсунулася з ляди. Потім ляду відкинули і сонце засліпило очі полонених. Як швидко можна від сонячного світла відвикнути і призвичаїтись до темного каземату!

Коли рябіти в очах перестало, побачили всі троє на краю льоху чотири знайомі голови. Гоблін Два навіть рукою помахав.

— Вилазьте! — крикнув Льонька.

Дядько Сашко приловчився, узяв Данька під руки, підняв, хоча й не дуже зручно виходило це робити. Згори йому допомогли вибратися. Потім прийшла Богданова черга. А тоді нарешті шість пар хлопчачих рук, хоч і з натугою, але таки підсобили дядькові Немировському вибратися на волю.

— Злякалися? — грізно запитав Богдан, стиснувши кулаки і ступнувши до Льоньки.

— Це замість «спасибі?» — щиро здивувався той. — Якби ми не повтікали, хто б вас звідси звільнив? Це такий тактичний маневр. І це ще не все: ми, четверо, за вами сюди повернулися, а обоє Юрків, Космонавт і Простий тихенько за тим чорним бандитом пішли.

— Ох і організація у вас! — вигукнув Данило.

— А ти як думав? Нікуди вони втекти не встигнуть, хоч би скільки їх було. Заводьте машину — і вперед! Не віддамо скарб! Мій дід усе ж таки в музеї працював. Та й тепер його охороняє, — скромно закінчив Льонька.