Таємниця козацького скарбу

Лопату таки підібрали — вона валялася там, де й мусила: під вікном маєтку.

Гак хлопці зробили невеликий: тепер Данило ніс лопату, а Богдан — лом та мішок. Галка йшла з порожніми руками і постійно просилася щось понести.

Аби не збитися, трималися річки і рухалися за течією. Ось і місце, де вона повертає і далі береги робляться ширші. Звірилися з картою. Наче тут. Знайшли потрібне місце. Ставши до води спиною, Данило роздивився місцевість з-під долоні, якою прикрив очі від сонця. Попереду, зовсім, здається, близько, стоїть стіною лісосмуга. На малюнку вона не зазначена, та й дерева явно не двохсотлітні. Ясно, насадили їх відносно недавно, десь півсотні років тому. Отже, до уваги їх не беремо.

Що лишається?

Присівши, Данько розклав копію карти перед собою. Богдан із Галкою схилилися над ним, затуляючи сонце. Вирвавши якусь стеблину, Данило обвів нею коло в потрібній клітинці на карті. Потім, щось мовчки прикинувши, впевнено тицьнув кінчиком стеблини всередину. — Або ось тут, або ніде!

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів його Бодя.

— Під королем — це не ось тут, не тут і не тут, — Данько тицьнув своєю «указкою» в різні точки квадрата. — Якщо говориться «під королем», то тільки тут, у самому центрі кола. Он там висаджували смугу дерев. Вона досить широка, і на тому місці нічого не знайшли. Інакше про це давно було б відомо. Ось тут недалечко ріка — «золота ріка», як сказано у вірші: гацаю, це натяк і на ріку, і на заховане поблизу золото. А отам — центральна частина. Ось там! він підвівся і показав рукою просто перед собою.

— Там же поле, — заперечила Галка. — Рівне, наче твоя шахова дошка! Ми там з Футбиком сто разів бігали.

— Ви ж нічого не шукали, правильно? Тому — вперед.

Данило рішуче рушив прямо, намагаючись визначити, де тут центр квадрата. Богдан пішов за ним. Вони не рахували кроки, але зробили їх, мабуть, зо дві сотні, коли Данько, що крокував перший, зупинився. Уважно глянув поперед себе, а тоді шарпнув Бодю за руку.

— Глянь! Дивись туди! Бачиш?

Богдан і собі придивився. Галка також глянула. Спочатку ніхто нічого не розгледів. А тоді просто перед їхніми очима наче сам собою серед зеленого поля виріс невеличкий горбок.

Коли трійця підійшла до нього зовсім близько, всі побачили, що не такий він уже й невеличкий, цей горбочок. Не втримавшись, Богдан стукнув по ньому ломом. Металевий стержень зайшов у землю, та зовсім неглибоко — стукнувся об щось тверде. Ще один удар, поряд — і знову якась твердь, наче камінь під землею. Пласка каменюка вросла в землю та поросла густою травою неправильної форми.

Не кажучи один одному ані слова, хлопці заходилися біля каменюки з ломом та лопатою, очищуючи її від дерну й товстого шару землі. Галка теж хотіла допомогти, але Богдан поважно мовив: «Це чоловіча справа». Дівчинка не особливо й заперечувала.

Скільки минуло часу — важко сказати, але нарешті каменюка набула своїх обрисів, і друзі тепер змогли побачити: вона справді грубезна і, мабуть, дуже важка. Але не це їх збентежило.

На очищеній від землі кам’яній поверхні був викарбуваний хрест.

— Могила, — чомусь відразу втратив голос Данило і витер піт з чола.

— Могила, — повторив за ним Богдан.

— Могила, — луною озвалася Галка.

Вони нічого більше не сказали один одному. Бо й без того зрозуміло: страшно підважувати цей камінь. Адже під ним треба копати далі, а далі — труна, череп, кістки, і навіть якщо там само похована бочка з золотом, ніхто з друзів не готовий був розкопувати стару могилу. До того ж Данило знав від батька: цього не просто не можна робити, це ще й незаконно. За такі речі судять і навіть у тюрму саджають.