Таємниця козацького скарбу

Цей день та кілька наступних Данило, Богдан, Галка, Льонька Гайдамака та вся його ватага запам’ятають, мабуть, на все життя.

І не тільки вони. Найперше — місцеві міліціонери. Бо ніколи ще такого не було: зупиняється просто під міліцією машина, з неї вибігає галаслива зграйка хлопчаків, один із них відчиняє багажник, а там — сумний та зв’язаний чоловік, більше відомий тут як Туман. Єдиний дорослий з усієї цієї компанії — Немировський, проте хлопці не дали йому й слова сказати. Так прогуділи вуха начальникові міліції, що той особисто вийшов надвір, аби глянути на це диво, аж він затулив вуха долонями, замотав головою і спробував перекричати увесь цей гармидер:

— Ану, тихо! Хтось один хай говорить!

Льонька Гайдамака цитьнув на свою команду.

Усі враз замовкли, і начальник міліції почув від відомого місцевого розбишаки таке, від чого йому враз стало спекотніше, ніж було на вулиці. Він промокнув лоба хустинкою, суворо глянув на розкуйовдженого Тумана і прийняв рішення:

— Значить, так. Затриманого — в мій кабінет. Хай там сидить. А ми всі подивимось, де ж та ваша знаменита діжка поділася.

Коли примчали на берег річки, довелося трохи пройти за течією. Дядько Семен намагався врятуватися вплав, але Данько, Бодя, Галка і Футбол рушили за ним. Побачивши людину в міліцейський формі, дядько Семен вдавано зрадів:

— Ура! Алилуя! Спасіть мене від етого малолітнього хуліганья!

— Вилазьте, розберемося, — суворо наказав начальник міліції.

Тим часом Льонька Гайдамака роздягнувся, стрибнув у воду, пірнув там, де дядько Семен недавно стояв. Виринув, пірнув, знову виринув, відсапався — і ще раз занурився у воду.

Нарешті, виринувши вкотре, він радісно крикнув:

— Тут! Тут! Допоможіть, сам не витягну!

Решта хлопців кинулися у воду. Начальник міліції дивився на них з цікавістю, і так захопився, що дядько Семен скористався цим. Чап-чап, бочком-бочком — та й тікати. Але Футбол пильнував: двома стрибками наздогнав його і схопив дзьобом за комір. Злодій опустив руки і остаточно здався.

Поки в міліції розбиралися із затриманими в такий незвичний спосіб злочинцями, переможці гуртом прийшли до діда Гайдамаки. Той усе зрозумів, розстелив просто на музейному подвір’ї скатертину, приніс великого молотка. Поклавши діжку на скатертину, хотів був сам її розбити, однак, глянувши на дружну ватагу, передумав.

— Тримай! — він урочисто простяг інструмент Данькові.

Хлопець аж зашарівся від такої честі. Хотів з усієї сили лупнути, та передумав — гупнув один раз і передав молоток Богданові. Той зробив те ж саме — іуп! — і молоток отримав Льонька. Так по черзі кожен ударив по діжці, і коли дійшло до Галки, дівчинка останнім ударом розгатила дерево.

Хоч і міцна, та все ж таки стара діжка розсипалася. Весело дзенькнули золоті монети. Дід Гайдамака розгріб золоту купку і урочисто витяг з неї головний скарб — золоту гетьманську булаву. Вона справді була невеличка. Спрагле за сонячним промінням золото блиснуло, і здавалося, навіть підморгнуло всім. Музейний дворик сколихнуло дружнє й гучне «ура», І тут почалося!

Спочатку всі гуртом схопили Данька й почали підкидати його в повітря. Потім дійшла черга й до Богдана. Він виявився грубілим за друга, тому його довго не втримали — опустили просто на купу золотих монет. Потім підкидали Льоньку і він кумедно смикав ногами.

А під вечір про знайдений скарб знало вже все містечко. Тісний музейний дворик уже не вміщав усіх охочих потиснути руки шукачам скарбів. Страус Футбол теж перейнявся загальними веселощами і робив коло пошани, везучи на собі усю завзяту трійцю — Галку, Данька й Богдана. При цьому кожен з них по черзі тримав над головою золоту булаву.

Спати розійшлися дуже пізно. А наступного дня до містечка нагрянули кореспонденти з телебачення і безліч репортерів із фотоапаратами. Всю компанію знову й знову фотографували, і неодмінно просили сідати на страуса. Під обід хлопці з Галкою навіть позахрипали, вкотре переповідаючи всю цю історію.

Того ж дня приїхав Данилів тато. Зустріти батька одного з героїв зійшлася мало не половина містечка. Звісно, в перших рядах виступав дід Гайдамака, головний радник спритної дітвори. Довкола нього згуртувалася вся Льоньчина ватага. Данила, Богдана й Галку з вірним Футболом таки випхали трошки наперед.

Приїхав Данилів тато не сам. З його машини, величезної, мов панцерник, здатної легко подолати будь-яку яму та проскочити найскладніший байрак, вийшов ще один чоловік. Незнайомий Данькові, схожий на всюдихід — серйозний, впевнений та, вочевидь, неговіркий. Данилів же тато, навпаки, широко посміхнувся землякам, витер долонею спітніле обличчя. А тоді зробив крок до сина, розставивши руки для обіймів.

Данькові враз захотілося не зважати на сторонніх. Як хочуть думати, що він насправді не сміливий шукач скарбів, а батьків мазун — нехай собі думають! Щось радісно вереснувши, він кинувся до тата. Сильні руки підкинули хлопця догори, він обхопив батька за шию, звично тернувся об його вічно неголену щоку.

Коротко й сильно обійнявши сина, Лановий-старший опустив його на землю і махнув рукою до зібрання:

— Здоров, земляки. Ну, якого номера тут мій артист відколов?

— Такого, як треба, — відповів за всіх дід Гайдамака. — Тепер про нас від учора по телевізору показують і в газетах пишуть.

— Нас багато було, тату, — поспішив поновити справедливість Данько.

— Це добре, що вас багато. Як ви бачите, я теж не сам, — він кивнув на мовчазного гостя. — Ось, познайомтесь: Михайло Вороненко, ми разом в одному класі вчилися. Він з сусіднього села. Пам’ятаєте Мишка, діду? — запитав він у старого Гайдамаки.