Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
І от через два дні шановний пан Клепча подзвонив мені й ввічливо запросив до себе. Самі розумієте, що це було не те запрошення, яким можна було знехтувати. Я прийшов і побачив у затишному такому кабінетику дві картини, прихилені до стіни.
— Вони?
— Звичайно, що вони. Он бачите, на зворотному боці «Кромвеля» заштопаний слід пошкодження?
— Його почерк? — він подав мені квитанцію.
— Почерк не його. Підпис його.
Він почервонів. Люди його типу не люблять, коли їм зауважиш, що вони неправильно говорять. Мені б і помовчати, але занадто він мені набрид.
Потім я мав ще два приємних знайомства. Одне з сивеньким дідком — антикваром, такою собі дзьобатою пташкою з напрочуд елегантними й рухливими ручками. Друге — із здоровенним, випещеним богатирем, таким собі блазнем у сірому костюмі з м'якої дорогої шерсті. І галстук до цього костюма пасував, і срібний старий сикгнет[4], саме сикгнет, а не перстеньок. Не пасували тільки вишибайлові вусики, але це вже від смаку кожної людини.
— Так я вам і кажу, — гарячкував дідок, — що тут і графічної експертизи не треба. Це Пташинського рука — мені та й не знати.
— Слова, — сказав Клепча.
— Що слова?! Що?!
— Слова, кажу, надто специфічні знаєте.
Тут він мені вперше сподобався. Але дідок розізлився:
— Кримінальні романи пишете?! Детективи друкуєте?! То що ви хочете, щоб люди не знали специфічних висловів? Що?! А щодо того, що ви їх не бачили, то я головний антиквар, то я таки був у від'їзді і квитанції сховав, а картини на складі були. І от їх виставили, що?! Ви ж бачите, коли здав.
— За два дні до смерті, — сказав Клепча, — ось чому було багато грошей. Слухайте, а ви це достеменно знаєте, хто дзвонив Пташинському щодо книги?
— Ну, хіба я що? Достеменно! Запитали б з самого початку в мене і не треба було б тих дурних підозр, так? І він радий був сам сказати спочатку. Ось він хотів купити, Борис Гутник! Я що, Борю не знаю, як не знати, хто хотів купити книгу?
— Навіщо хотів купити?
— Книголюб. А що, не можна?
— Торгує книжками?
— Я не чув. Іноді міняє.
Привели і Борю, того самого випещеного здорованя.
— Я дзвонив, — спокійно признався він, розглядаючи акуратні нігті. — Тільки ніякого шантажу не було. І ніякого «чоловіка сільського вигляду», що був на книжковій виставці, не знаю… Так, разів зо три дзвонив. Все думав, що передумає… Ну, просто хотів цю книгу.
— Для роботи?
— Не всі, хто любить книгу, використовують її для роботи. Я просто люблю книгу. А ви хіба ні? Хотів би я знати людину, яка в наш освічений вік призналася б, що вона терпіти не може книг. Хоч до цього ми, слава богу, доросли.
Клепча знітився, а молодий здоровань дуже серйозно вів далі:
— Це єдина моя пристрасть, товаришу лейтенант. За це, по-моєму, не судять. І коли вже книги суть ріки, що поять весь світ, то як можна звинувачувати того, хто хоче і п'є? Справді, дзвонив, не хотів випускати з рук.
— Вам не траплялося торгувати книжками? — спитав Клепча.
Гутник поліз у кишеню піджака і вийняв газету.
— Це ще навіщо?
— Сьогодні якраз, ідучи сюди, отримав. Білостоцька «Нива». Бачите, подяка за те, що передав у бібліотеку двісті п'ятдесят назв книжок. Аби торгував, навряд би зробив таке. Менш коштовні, якщо кращих набереться, одразу віддаю. Можете перевірити.
— А ми й перевірили, — сказав Клепча, — тут ви не обманюєте, все правда. І тут віддавали, і у Вітебськ, і польським білорусам.
Я не знав, навіщо Клепча тримає при цих допитах мене. Попросив дозволу закурити, бо «аж вуха попухли», розкрив пачку.
— Дайте й мені, — раптом попросив здоровань. — Дякую. Що воно таке? «БТ»? Курець з мене нікчемний, але, розумієте, розхвилювала мене ця історія.
Невміло затягнувся, аж щоки до зубів прилипли, і, показуючи на газету, сказав, ніби просто в простір, але з явним бажанням дошкулити Клепчі:
— Прізвище надрукували. Чемні люди. А тут і собака не скаже «дякую».
Цей чоловік почав викликати до себе прихильність. Навіть його вусики не здавалися вже мені джигунськими. Йдучи додому, я думав, що й останні побічні докази відпали. Нічого не дав розтин, нічого не дало зникнення картин. Ні н квартирі, ні на місці, де загинув Мар'ян, не було знайдено ніяких слідів. Щодо книги дзвонив ні в чому не винний книголюб, та й невідомо, чи книгу шукали злодії, що приспали собак.
4
Сикгнет — старовинний перстень з печаткою або родовим гербом.