Чорний замок Ольшанський

— За два дні до смерті, — сказав Клепча, — ось чому було багато грошей. Слухайте, а ви це достеменно знаєте, хто дзвонив Пташинському щодо книги?

— Ну, хіба я що? Достеменно! Запитали б з самого початку в мене і не треба було б тих дурних підозр, так? І він радий був сам сказати спочатку. Ось він хотів купити, Борис Гутник! Я що, Борю не знаю, як не знати, хто хотів купити книгу?

— Навіщо хотів купити?

— Книголюб. А що, не можна?

— Торгує книжками?

— Я не чув. Іноді міняє.

Привели і Борю, того самого випещеного здорованя.

— Я дзвонив, — спокійно признався він, розглядаючи акуратні нігті. — Тільки ніякого шантажу не було. І ніякого «чоловіка сільського вигляду», що був на книжковій виставці, не знаю… Так, разів зо три дзвонив. Все думав, що передумає… Ну, просто хотів цю книгу.

— Для роботи?

— Не всі, хто любить книгу, використовують її для роботи. Я просто люблю книгу. А ви хіба ні? Хотів би я знати людину, яка в наш освічений вік призналася б, що вона терпіти не може книг. Хоч до цього ми, слава богу, доросли.

Клепча знітився, а молодий здоровань дуже серйозно вів далі:

— Це єдина моя пристрасть, товаришу лейтенант. За це, по-моєму, не судять. І коли вже книги суть ріки, що поять весь світ, то як можна звинувачувати того, хто хоче і п'є? Справді, дзвонив, не хотів випускати з рук.

— Вам не траплялося торгувати книжками? — спитав Клепча.

Гутник поліз у кишеню піджака і вийняв газету.

— Це ще навіщо?

— Сьогодні якраз, ідучи сюди, отримав. Білостоцька «Нива». Бачите, подяка за те, що передав у бібліотеку двісті п'ятдесят назв книжок. Аби торгував, навряд би зробив таке. Менш коштовні, якщо кращих набереться, одразу віддаю. Можете перевірити.

— А ми й перевірили, — сказав Клепча, — тут ви не обманюєте, все правда. І тут віддавали, і у Вітебськ, і польським білорусам.

Я не знав, навіщо Клепча тримає при цих допитах мене. Попросив дозволу закурити, бо «аж вуха попухли», розкрив пачку.

— Дайте й мені, — раптом попросив здоровань. — Дякую. Що воно таке? «БТ»? Курець з мене нікчемний, але, розумієте, розхвилювала мене ця історія.

Невміло затягнувся, аж щоки до зубів прилипли, і, показуючи на газету, сказав, ніби просто в простір, але з явним бажанням дошкулити Клепчі:

— Прізвище надрукували. Чемні люди. А тут і собака не скаже «дякую».

Цей чоловік почав викликати до себе прихильність. Навіть його вусики не здавалися вже мені джигунськими. Йдучи додому, я думав, що й останні побічні докази відпали. Нічого не дав розтин, нічого не дало зникнення картин. Ні н квартирі, ні на місці, де загинув Мар'ян, не було знайдено ніяких слідів. Щодо книги дзвонив ні в чому не винний книголюб, та й невідомо, чи книгу шукали злодії, що приспали собак.