Льодовиковий період

Мені снилося, наче я чую дзвони, бачу церкви та фабрики, в яких пооблуплювалася штукатурка. Я бачив дим, снігову заметіль, що знялася до самого неба, бачив наше взуття й зелені сліди від босих ніг, а навколо тих слідів кружляли метелики; бачив свою сестру, доктора й Аншюца — вони збирали гриби в лісі, де всі дерева були повалені.

А далеко-далеко за спаленим гаєм я побачив і дивного велетенського гриба. Цей гриб кілька разів зблиснув — і зелене листя зайнялось. У диму й тумані зник автомобіль. На нього звалилося небо, яке почорніло до самого обрію.

Стогін, лемент і знову цей бентежний передзвін. Гармата, на якій лопотіла від вітру жалобна пов’язка, схилила ствол над могилою, яку вже було закидано землею й квітами — їх моя сестра брала з кошика й розкидала в усі боки.

Співали діти, голос свого сина я розпізнав серед багатьох сотень інших голосів. Його обличчя почервоніло, ріденьке русяве волосся блищало й від переляку настовбурчилось. Усвідомлюючи свій обов’язок, він доклав усіх сил і таки зборов себе, щоб дочитати до страшного кінця ту дивовижну казку про погаслі свічки й глибоке озеро, де потонув його улюблений принц. Зло налякало його, а за добро він уболівав даремно. Автомобіль зник за небокраєм, чи звалився в провалля, чи просто з’їхав з гори, і там для нього вже не було перешкод. Якась рука кивнула мені, покликала до себе, доторкнулася до мене, я, перелякавшись, прокинувся, та зразу й заснув знову.

Якби я був сам, мені перехопило б подих, я задихнувся б. У сні, хоч як я розпачливо захищався, чиїсь руки обхопили мою шию й хотіли задушити в мені останню волю й останню віру. Усе в мені запротестувало — біля мене стояли моя сестра, Аншюц і доктор. Я упав невідь-куди, перевернувся на твердій підлозі, застогнав і побачив перед собою обличчя, яке колись бачив у фільмах і на театральних сценах. Марія Стюарт і леді Мілфорд, свята Іоанна й нечестиві грішниці, різні погрози й пророкування, але один і той самий голос.

Не було більше ні диму, ні грибоподібної хмари, були тільки рівненько підстрижений газон і лиглий сніг. Розкидані на траві зів’ялі віти повипускали бруньки. Метелики не перетворювалися більше на гусінь і не повзали по купах попелу, а високо злітали на своїх барвистих крильцях до листочків і квіточок. Скрізь на буреломі, навіть на сухих і чорних, мов смола, стовбурах, буяла свіжа зелень.

Я дихав спокійно, а відчувши на собі теплу руку, прокинувся, не знаючи, де перебуваю. Тоді побачив клаптик неба, забите дошками вікно, — вгорі одна дошка відстала на ширину долоні, — стіну, ліжко та усміхнене обличчя жінки, яка схилилася наді мною.

— Так, — сказав я. Так — цьому снові, життю, коханню, цій жінці.