Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Юнаки з вогненної печі
Юнаки з вогненної печі - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Юнаки з вогненної печі

Электронная книга - «Юнаки з вогненної печі». Краткое содержание книги:

ШЕВЧУК ВАЛЕРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ народився 20 серпня 1939 року в м. Житомирі. Закінчив історико-філософський факультет Київського університету. Прозаїк, перекладач, драматург, історик. Автор кількох десятків книг художньої прози, літературознавчих творів, історичної монографії “Козацька держава”. Письменник франківської працездатності. Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, І. Огієнка, Олени Пчілки, О. Копиленка, ряду журналів. Мас звання Заслуженого діяча для польської культури. Твори перекладалися на двадцять одну мову народів світу.
1 ... 21 22 23 24 25 26 27 28 29 ... 83
Перейти на страницу:

— Знаєш, про що я думаю,— сказав, вдивляючись у ті втомлені обличчя.— Про тих, що багато хотіли, а небагато могли. Про те, що “багато хотіти” є в кожного у юності, а потім десь зникає. Скільки їх, отих світлих юнацьких бажань, але життя побудовано так, щоб їх убивати. Убивають їх у нас батьки наші, вчителі, отакі нишпорки, що починають за нами стежити — здається, все суспільство тільки й існує, щоб убивати в нас світлі пориви й бентежні думки. Щоб загнати кожного в клітку квартири, роботи, родини і зробити кожного стандартним. Але найцікавіше не те. Той, хто з яснодухого і бентежного стає стандартним, починає мститися на інших нестандартних, адже кожному ясно: ренегат запопадливіший неренегата.

— Перейняв репертуар Славка? — спитала Лариса.— По-моєму, то його коник: проголошувати монологи.

— Не слухала мене?

— Чого ж, слухала. Тільки сьогодні не хочеться слухати.

— Згоден, Ларисо. Помовчимо!

Взяв дівчину за руку, вона її не відібрала. Подивився на неї: була мила сьогодні, але ніби й справді втомлена й трохи пригнічена.

“Бідна Лариса,— подумав я.— І всі ми бідні в цьому світі. Абсурдному й дурному світі, котрий такий прекрасний, як і ця дівчина, котру тримаю за руку. Нас викинули сюди із своїх лон матері наші, і ми закричали розпачливо, бо кожного з нас приречено бути розіп’ятим. Тож життя наше — шлях на Голготу, хоч не кожен це усвідомлює. А це значить, що життя наше — шлях назустріч смерті, але не смерть наше розп’яття, розп’яття наше — це життя, яке збагнути до кінця не дано. А може, це щастя, коли не все в світі розуміти? Щастя в неприкаяності й бентежності, хоч душа проти того протестує. Душа прагне заспокоїтися, але спокій — це і є смерть. Тому душа й протестує проти спокою, а водночас його й прагне”.

Лариса раптом засміялася.

— Все ще щось там думаєш? — сказала вона.— Мордуєш себе!

— Розумнішаю,— сказав я.— І відчуваю це.

— О! — Лариса розтулила губки й зирнула на мене.— І що при цьому відбувається?

— Це так, ніби осінь входить у тебе. В голову, серце.

— В печінки і в селезінку...

— В печінки і селезінку входить глупість.

— А це так значить розумнішати?

— Безсумнівно,— сказав я.

Лариса засміялася, бо вважала, що я жартую. Я, може, й справді жартував — не відаю. Принаймні на серці було боляче й печально.

Ми завернули на Михайлівську, влившись у юрбу. Навколо мигали обличчя — люди, які покинули свої турботи, сміялися, розмовляли і йшли, йшли. Хлопці стріляли очима до дівчат, а дівчата до хлопців. Я раптом побачив оту чудову дівчину, з якою часом перезирався, вона йшла, як завжди, з батьками. Миттю мене помітила, але зирнула не на мене, а на Ларису. Мені від того стало ніяково, але що є, те є. Лариса йшла мовчки, але руку свою від мене забрала. Стала чомусь напружена і відсторонена.

— Ходімо звідси,— сказала, і ми завернули на Бердичівську. Потім сіли у скверику на розі Бердичівської і Театральної. Я витяг сигарети й закурив.

— А даму забуваєш? — мовила вона.

— Дамам курити шкідливо,— сказав я і простяг сигарети.

Вона спрагло затяглася димом.

— Тобі не хочеться часом звідси втекти? — спитав я.

— Хочеться. Але куди?

— Ну, можна організувати маленьку втечу, не більше, як на два дні, бо в мене робота. Наприклад, у Львів.

— Чому у Львів?

— Бо він інакший, як Житомир. Українське місто, де люди говорять українською, і їх не вважають диваками.

— Не хочеш вважатись диваком? — Лариса випустила дим.— А по-моєму, то цікаво, бути диваком.

— Хочу кудись утекти,— сказав я уперто.— Ні, справді: гайда у Львів.

— А де там ночуватимемо?

— В готелі,— сказав я.— А ні, пересидимо на вокзалі. Або візьмемо квитки на нічного автобуса.

— Ні,— зітхнула Лариса.— В мене немає грошей на мандри.

— Фундую,— сказав я.— Маєш діло з людиною, яка одержує зарплату.

— Ні,— сказала сумно Лариса.— Почнеш до мене приставати.

— Хочеш, почну,— мовив я.— А не хочеш, дам слово.

Вона мовчала. Курила й дивилася крізь запалені осінні дерева на вулицю, по якій котилися авта. І я відчув: те, що нас розділяє, втислося між нас, як хтось третій, а може, виросло в прозору скляну стіну. Дивна вона все-таки, Лариса. Начебто знав її, а більше не знав. Не знав, наприклад, її прізвища, ніколи не був у її квартирі, не знав її батьків, не знав і отого красунчика, з яким вона гуляла, не знав її “компашки”, навіть сумнівався, що та існує, не знав, через які спонуки ввійшла вона до нашого гурту, чому не хоче, щоб я став її хлопцем, а може, хоче? Чому тримає мене на відстані і не бажає зійтися ближче? Знав тільки одне: зі мною вона не поїде. Ми начебто осінні листки, що росли на гілці поруч, але чудово розуміли, що подме вітер, і нас з тієї гілки зірве і розлетимося ми зовсім не для того, щоб лягти поруч і стати погноєм для життя. Ні, ми, очевидно, тільки тимчасові друзі, тимчасово з’єднані, а більше роз’єднані, тимчасово союзники, які зійшлися тому, що відчули: навколо пустеля і ми майже знищені нею, отож і рушили одне до одного, але відстань і дорога між нами неперехідна. Йдемо назустріч, а все більше одне від одного віддаляємося, і осінній вітер висвистує в наших душах осінні печальні псальми. Але й не йти назустріч одне одному не могли, бо в цьому була наша надія вбити в собі пустелю. Адже пустеля в душах — це як чорний птах, котрий довбе там дупло, і кожен удар його чорного дзьоба — прожитий день.

— Думай, Ларисо, думай,— сказав я.— Задихаюся уже в цьому місті. Простору мені хочеться.

— Предки не пустять,— сказала коротко.— Вам, хлопцям, простіше. Мої предки противні.— Вона раптом розсміялася.— До речі, коли б взнав їх, перестав би зі мною ходити.

— Я ж не з ними, а з тобою,— мовив я.

— Мені пора,— сказала сухо.

Підвів її до будинку, спробував поцілувати, але вона відхилилася. Повільно пішла до дверей, якась ніби справді втомлена й вичерпана, а мені раптом стало чогось гостро жаль. Стояв і дивився, а вона ні разу не озирнулася і навіть не малювалася переді мною. Зайшла в парадне й голосно плеснула дверима.

16

Прийшов додому, тут чекав мене батько, і я тільки тепер згадав, що обіцяв поїхати з ним на вечірні лови хваткою. І хоч було для того запізно, ми все-таки, незважаючи на материне гдирання, поїхали; зрештою, я хотів розповісти батькові про чорного ангела. Сів за весла, а він на кермо човна, тримаючи підвішену на тичці хватку.

— Так я й думав,— мовив він, уважно мене вислухавши.— По-моєму, повівся ти правильно. Але май на увазі, вони так просто від тебе не відстануть. Вгризаються в людину і не дають спокою. А коли не виходить по-їхньому, мстять.

Він звівся й опустив хватку у воду. Густо пахло річкою, осінню, в небі ясно царював місяць, біля весла коливалося його відбиття. Од ліхтарів на дорозі слалися гострі списові промені, світло падало й на воду; здавалося, що й той місяць ніби один із ліхтарів, котрий відірвався від стовпа та й плава у небі і воді. Біля одного з ліхтарів літали великі нічні метелики, крила їхні відсвічували, і здавалося, що то крутяться великі іскри.

— Турбує мене все це,— сказав тривожно батько.

— Тягни! — мовив я.

Батько різко підняв хватку, з сітки звисало кілька лискучих, схожих на свічки, рибин. Подав на мене, оббризкавши краплями, я повибирав вилов, покидавши в коробку. Попливли далі. Річка була безлюдна, тільки на дощатому мості бовваніли якісь постаті, очевидно, парочки.

— Дивно мені,— мовив я.— Здавалося б, що такого особливого сказав? І чому до того така пильна увага?

— Мусиш зрозуміти,— відповів батько.— Україна для них — це дійна корова. Особлива, бо й годувати її не дуже треба, і молока дає багато. Ласий шматочок. Окрім того, вони й роботи собі шукають. Бо як не викриватимуть когось, то навіщо вони? Отож і вигадують і творять тих злочинців. Ловлять рибку, як оце ми з тобою.

1 ... 21 22 23 24 25 26 27 28 29 ... 83
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)