Юнаки з вогненної печі
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- ISBN: 966-579-056-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Юнаки з вогненної печі». Краткое содержание книги:
— Хотілося подивитися, що воно таке, та й цікавила мене стаття про українського поета Івана Манжуру.
— Він у двадцяті роки жив — як ти його назвав?
— Манжура,— відповів я.— А жив у дев’ятнадцятому столітті. Це поет-бурлака.
— А звідки ти взнав, що та стаття є в тій книжці?
— З бібліографії — це просто,— мовив я.
— А чому назвався не своїм іменем? Як ти назвався?
— Бобчинський Акакій Акакійович.
— Чому саме так?
— Ну, це два відомі гоголівські літературні герої, працівник бібліотеки мав би те знати.
— Хохмив?
— Зрозумів, що та почвара книжок мені все одно не замовить.
— До речі, ми можемо допомогти тобі замовити ті книжки.
— Вже інтерес пропав,— сказав я.
— Даремно! Коли ти чесна радянська людина, мав би з нами дружити, а не йоршитися.
— Як це дружити?
— Ну, в чомусь допоміг би нам, а щось ми тобі. Могли б допомогти, наприклад, вернутись у школу, а не сидіти в цій ямі. Потім в інститут тобі треба — ти ж недурний хлопець.
— А з мого боку? — спитав я.
— Про це можна буде поговорити окремо.
— Не варт,— сказав я і додав довірчо: — А знаєте, мені в цій ямі, як назвали, подобається. Отак ганяю тачку й думаю: грію квартири стільком людям.
— Хохмиш?
— Цього разу не хохмлю,— сказав я серйозно.— Справді так думаю. А з вами дружити, кому б я тепло давав?
— Радянському народу,— сказав він.— Подумай!
— Не варт,— сказав я.— Ліпше при своїй простоті залишуся в цій ямі.
— Ну, дивись! — сказав, недобре всміхаючись і зводячись, він.— А коли передумаєш, ось тобі мій телефон.— Він подав мені папірця.— І ще одне: про нашу розмову нікому ні слова, зрозумів? Ні батьку, ні матері, ні друзям. Це не прохання, а вимога.— Голос його став залізний, а мертві очі впали мені на обличчя.
Пішов, попрощавшись, а я знеможено впав на сидіння — був повністю вичерпаний і мав таке почуття, ніби цілий день борсався у смердючій клоаці. Сидів закостенілий, і мозок мій гарячково працював, перепускаючи через себе щойно перебуту розмову. Ні, я вів себе, здається, правильно: жодної інформації йому не дав і твердо відмовився бути сексотом, водночас засвідчивши свою лояльність. Очевидно, добре, що не відпирався, коли зайшло про мої відвідини бібліотеки, вони мене з доносу діккенсівського героя таки вичислили — це невелика проблема. Зрештою, я й раніше знав,— це сказав мені батько,— що бібліотеки в першу чергу під їхнім наглядом, вони вивчають, хто що читає і так виходять на вільнодумців; батько навіть казав, що за бібліотечними абонементами за Сталіна садили.
Усе в мені дрібно тремтіло, бо в час розмови я був неймовірно напружений, а зараз відходив. Одне лише тішило: про братство наше мова не заходила, очевидно, вони про це нічого не знали. Але відтепер ми всі — під недремним оком, і це також доконаний факт. І незвідь-чому мені захотілося раптом стати зовсім маленьким, отакою мишею, щоб шугнути в нірку, зачинитися там чи сховатися, затулити лапками вуха й сидіти тихенько, бо наді мною пролетів чорний, холодний і нещадний смерч. Цей смерч без жалю і вагань може закинути мене у прірву, і ніхто про те не довідається і не поспівчуває. Я вів себе, правда, трохи визивно, і це навряд чи сподобалося нечистій силі, що послала до мене свого темного янгола. З другого боку, саме так мені було легше боронитися. У руці в мене світліла смужка паперу, я зирнув на неї: написано Іван Іванович і ряд цифр. Устав, відчинив дверці печі й кинув папірця у гогітливий вогонь. Вогонь пожер його миттю, метнувши в глибину печі клаптик сажі. Я зачинив дверці і знову сів. Бракувало повітря, я дихав розтуленим ротом. Було мені тоскно й самотньо, а дітися нікуди. Нікуди дітися метеликові, нашпиленому на голку і який тільки й може, що махати крильми, сподіваючись злетіти. Але нашпилені метелики не злітають. Нашпилені метелики висихають у маленькі опудала, і крила їхні навіки стають здубілі.
15
Перше, що вчинив, розповів про ці відвідини Артуру, Славку та Ларисі — ми зібралися цього разу у Славка. Виявилося, що подібна розмова була вже і з Славком, розпитували його про мене й Артура і теж натякали, що ми вели антирадянські розмови, хоч конкретних звинувачень, окрім питання: над ким у нас диктатура пролетаріату, не було. Артур напружив пам’ять і згадав, що говорив він те у школі, здається, задавав подібне запитання учителеві історії.
— Отже, в нас гуманітарні вчителі — сексоти,— виснував він.
— А чи не нюшка це за братством? — спитав я.
— Довідаємося,— мовив Артур.— Тепер черга за мною і Ларисою. Думаю, вони засікли наші сходини в кочегарці, туди вони, по-моєму, підключать підслуховувальну апаратуру. Збиратися не покинем, але розмови — невинні.
— А мені як себе вести? — спитала Лариса.
— Вдавай дурочку,— відповів Артур.— Ти це вмієш чудово.
Лариса незвідь-чому почервоніла. Сиділа, як завжди, поруч зі мною, поклавши руку мені на плечі, ніби я й не прохав її перестати гратись у цю гру, що ми, мовляв, парочка.
— Тобто хочеш сказати, що я дурочка?
— Оце вже ні! — сказав Артур і зирнув на неї трохи ніжніше, ніж треба було.
Лариса такі речі сікла на ходу. Зокруглила очі, підкинула брівки і щільніше притислася до мене. Я хотів вивільнитись із тих обіймів, але не міг. Отак не міг рухнутися — і все! Клята Лариса!
— Слухайте, в мене є план. Давайте будемо вдавати, що ми компашка найнижчого сорту. Влаштуємо в кочегарці танці, обмажемося, як чорти, вугіллям і будемо бацати. По-сучасному бацати і Славко зуміє.
— Я вже не зумію,— цього разу почервонів Славко.— Тоді вони нам припишуть аморалку.
— Аморалка — це щось менше, як політика,— сказала Лариса.
— Наскільки мені розказував дядько,— мовив Славко,— їхня улюблена провокація: робити політичних морально ущербними, щоб скомпрометувати.
— Жаль! — зітхнула Лариса.— А це була б картинка. Нудики — і бацають, як чортенята!
Хлопці позирнули на неї трохи здивовано: при такій розмові вона ще й жартувала.
— Вдаватимемо, що нічого не сталося,— мовив Артур.— Так, ніби Славко і він,— показав на мене,— нам нічого не розказували, що їм і наказано. Але як тільки вони почнуть знову допити, відразу ж сходимося і докладно все обговорюватимемо. Треба конче довідатися, що вони знають і що нюшать.
На цьому ми розійшлися. Артур пішов окремо, а ми з Ларисою трохи згодом.
— Знову вдаєш, що ми парочка? — сказав я їй на вулиці.— Домовлялися ж!
— Нічого ми не домовлялися,— мовила Лариса.— До речі, ти й тому кадебісту сказав, що я твоя дівчина. І не можна бути аж таким ревнивим!
— Хохмиш? — спитав я її улюбленим словом; до речі, й кагебіст його вживав.
— Хохмлю,— сумно зітхнула Лариса.— А чому б і ні?
— А тому, що почну до тебе приставати,— сказав я.
— О! — Лариса зирнула на мене і розтулила губки. Ті вуста, які я раз поцілував — мене аж млосною хвилею обдало.— Починаєш вести себе сміливіше...
Гралася зі мною, як кішечка. Але Бог з нею, здається, інакшою вона бути не могла. Мені принаймні це не не-подобалося, то що ж іще? Зрештою, в цей момент хотілося забути всі оті неприємні речі: візит чорного ангела, висліджування, потребу стерегтися, відчуття, що за тобою стежать немилосердні очі схованого звіра — з вікна, з юрби, з автомобіля, з якоїсь банальної людини, залізши в неї, як у дупло,— противно це все!
— Ходімо пошаландаємося,— сказав я, бо жахливо не хотілося залишатися самому.
— Ходімо,— згодилася Лариса,— якщо не будеш приставати. Правда, в мене побачення з тим бовдуром, але чорт з ним, правда?
Ми зупинилися на Замковій горі й дивилися на Долину джерел. Маленькі хатки, втонулі в багряних розливах, у сутінку дерева були кошлаті й розмиті, ніби на акварельному малюнку; потім повернулися й пішли на вулиці. Ходили люди, тягли в руках сумки й авоськи, хоч магазини вже були позачинювані, ніби кожен з них з якоїсь причини затримався, щоб глибше відчути осінь — в очах людей стояла втома від пережитого дня.