Любов у спадок

Знову пролунав голосний регіт.

— Та вже краще за вас, — огризнулася Еріка.

— Оуене, ти чув? — звернувся здоровань до веснянкуватого. — Він уміє стріляти краще за нас.

— Невже? — недобре примружився той. — А якщо ми тебе зараз відлупцюємо?

— Не думаю, що це додасть вам влучності, — й собі нахабно примружилася дівчина. — Скажи, що просто боїшся. Поб'ємося об заклад, що я стріляю краще за тебе?

Слід поводитися якомога зухваліше, інакше не відчепляться, — промайнула думка. Хлопчиська завжди так роблять. Веселе товариство, здавалося, заніміло від такого нахабства. Веснянкуватий Оуен погрозливо випнув щелепу.

— Що, таки боїшся? — презирливо кинула Еріка, намагаючись закріпити позиції.

— Хто, я? — здивовано перепитав той. — Віллі, цей недомірок каже, що я здрейфив.

Віллі мовчки покрутив пальцем біля скроні, показуючи, наскільки сміховинне таке припущення.

— Ось що, — поблажливо заявив білявий паж, обходячи її по колу, — за нахабство треба платити. Якщо ти мені програєш, то заплатиш десять пенні. Ну, а якщо я програю, то плачу я. Згода?

Еріка сполотніла, однак рішуче вдарила його по простягненій долоні. У неї не було жодного пенні, які там десять! Але відступати було запізно.

— По руках! — захоплено закричав один із пажів. — Ходімо!

І не встигла Еріка отямитися, як ватага забіяк оточила її, хтось міцно вчепився їй у рукав і кудись потяг.

— Ну що, готовий? — діловито запитав Оуен, коли вони зупинилися на краю поля. — Подивимося, що ти за птах!

Тут було обгороджено маленьку арену, на якій з понурою старанністю довбали один одного короткими мечами два довготелесі недоуки в кілтах. Нечисленні вболівальники підбадьорювали їх голосним лементом. Неподалік було встановлені нашвидкуруч збиті з дощок щити із чорними колами, намальованими смолою посередині. Точнісінько, як на «дорослих» змаганнях, тільки відстань до них була вдвічі менша… Перед мішенями вже почала шикуватися команда пажів та зброєносців, які з'явилися на змагання.

— Агов! — голосно гукнув розпорядникові Оуен. — Зачекайте на нас!

Розпорядник, похмурий літній шотландець, невдоволено оглянув товариство. Однак побачив Оуена й відразу посміхнувся в густу бороду.

— А, це ти, Оуене з Локербі? Твій лицар знає, що ти тут? Ти хіба не повинен йому допомагати?

Той лише безтурботно хитнув головою.

— Там давно все скінчилося, й мілорд відпочиває. Він мене відпустив.

— Ну, тоді давай швидше, — кивнув розпорядник. — А це хто? Вони теж братимуть участь у змаганнях?

— Не знаю, чи всі, дядечку Бене, — безтурботно махнув рукою білявий, — але ось цей — обов'язково. Уявляєш, він вихвалявся, що стріляє краще за мене!

Він безцеремонно виштовхнув наперед поблідлу Еріку. Під глузливими поглядами вона відчула, як недобре похололо в животі. Схоже, веснянкуватий Оуен був тут загальним улюбленцем. Але впертість переважила страх. Щоб вона та дозволила поглузувати з себе якомусь зброєносцеві? Дівчина задерла носа й обвела присутніх вдавано безтурботним поглядом.