Мелодія кави у тональності кардамону

Анна ледь зсунула пластини корсету, які особливо дошкульно вп’ялися в ребра, скинула з ніг легенькі літні черевички і вийшла на вулицю. Ступила декілька обережних кроків босоніж і зупинилася. Вечірня напівтемрява сутінок перемінилася в ніч і сховала у своїй невиразності садок при будинку.

Глибше вдихнувши повітря, Анна зітхнула. Чого їй хочеться? Й сама до ладу не розуміла, проте так виразно відчувала, що сумує за чимось безнадійно втраченим, що ладна була абсолютно серйозно це оплакувати.

У цілковитій темряві зробила ще кілька невпевнених кроків і наштовхнулася на стовбур грушки. Ввечері тітка поливала грядки і тепер нічна прохолода пахне свіжою зеленню та вологою землею.

Заплющивши очі, Анна притулилася плечима до стовбура. А ще матіола цвіте. Цвіте і пахне так, що аж млосно від тих її пахощів.

Торкнувшись руками стовбура грушки позаду себе, Анна ковзнула долонями по шорсткій корі. Нічого незвичайного не сталося, а почувається так, ніби щаслива й одночасно дуже нещасна. Цікаво, чому? Невже тому, що Адам не помічає її? Божевільна. Це ж значно краще, аніж якби він намагався скоротити дистанцію.

Вона ледь відхилила голову назад, глибше вдихнула трохи прохолодніше, аніж в помешканні, повітря і сумно всміхнулася. Навіщо себе дурити? Насправді скучила за увагою Адама, за його обережними доторками і за тим, як він ще зовсім нещодавно дивився на неї. Цікаво, а якби він її поцілував?

Вона ковзнула долонями по шорсткій корі й опустила руки. Відчувала дивний неспокій чи радше жаль за чимось незвіданим. Звідки це незрозуміле сум’яття на душі? Напевно, від спеки, а може, від пахощів трав та нічних квітів?

Раптом почувши шум, Анна розплющила очі. Хтось виходить із будинку?

Якусь частку секунди вона вдивлялася в нічну темряву, тоді, впізнавши Адама, завмерла. Він повертається додому. Сам-один, і навіть вуйко не пішов його відпровадити.

Мимоволі затамувавши подих, Анна причаїлася. Лише серце товклося в грудях, немов збожеволіло. Що з ним діється, з тим клятим серцем? Відбиває свої удари десь аж у скронях — шалено, налякано, млосно, не даючи зосередитися на тому, що відбувається. А якщо підійти до Адама самій? Ніхто ж не побачить їх зараз?

Анна глибше вдихнула повітря і знов затамувала подих. Ні, не варто підходити. Адам перший осудить її за таку сміливість. Якщо він шукає зустрічі з нею, — це щось одне, а якщо вона, — це дещо цілком інакше.

Якимось дивом Адам сам зауважив її у темряві поміж дерев і підійшов ближче.

— Я думав, ти вже спиш. Не спиться?

Анна не ворухнулася. Жодного разу їй не доводилося зустрічатись із Адамом посеред ночі, ще й наодинці. Хоч би ніхто того не побачив. Осудять так, що не лише її добре ім’я постраждає, але й усе життя полетить шкереберть.

— Нічого, що я напрошуся до тебе в товариство? — він усміхнувся і став так близько, що Анна відчула тепло його тіла. — Ти ж нікого тут не очікуєш?

Не знаючи, що відповісти, дивилася на нього широко розплющеними очима і мовчала. Тільки серце продовжувало налякано товктися в грудях і дихати ставало дедалі важче. Та що ж воно за напасть на її голову?