Діти Дюни

Ганіма відчула щирість цих слів і сказала:

— Але ви не впевнені щодо Лето.

— Ні.

— Гидь?

Джессіка могла тільки кивнути головою. Ганіма сказала:

— Принаймні поки ще ні. Та ми обоє усвідомлюємо цю небезпеку. Можемо побачити це в Алії.

Джессіка притисла долоні до очей і подумала: «Навіть любов не може захистити нас від небажаних фактів». І тоді вона збагнула, що й досі любить Алію, заходячись німим криком протесту проти фатуму: «Аліє! Ох, Аліє! Як я шкодую, що маю бути часткою твого знищення».

Ганіма кашлянула.

Джессіка опустила руки й подумала: «Я можу оплакувати свою безталанну доньку, але зараз є інші потреби».

— То ви розпізнали, що сталося з Алією, — сказала вона вголос.

— Ми з Лето спостерігали, як це відбувається. Були безсилими запобігти цьому, хоча й обговорювали багато можливостей.

— Ти певна, що твій брат вільний від цього прокляття?

— Я певна.

Не можна було сперечатися з тихою впевненістю, що звучала в цих словах. Джессіка повірила їй і сказала:

— Як же сталося, що ви цього уникли?

Ганіма виклала теорію, вибудувану разом з Лето: причиною різниці стало уникання ними трансу прянощів, у який часто входила Алія. Потім розповіла про його сни та плани, які вони обговорювали, — навіть про Джакуруту. Джессіка кивнула:

— Усе-таки Алія — Атрідка, що створює величезні проблеми.

Ганіма замовкла й раптом усвідомила, що Джессіка досі оплакує свого Герцога, оплакує так, наче це сталося тільки вчора, розуміючи, що оберігатиме його ім’я та пам’ять від усіх загроз. Особисті спогади про Герцога з власного життя промчали крізь свідомість Ганіми, вона краще зрозуміла Джессіку й пом’якшила своє ставлення до неї.

— А тепер, — сказала Джессіка жвавішим голосом, — що це за Проповідник? Учора, після цього клятого очищення, я почула тривожні повідомлення.

Ганіма стенула плечима.

— Він може бути…

— Полом?

— Так, але ми його не бачили, тож не можемо судити.

— Джавід сміється з цього поголосу, — сказала Джессіка. Ганіма завагалася, а тоді запитала:

— Ви довіряєте цьому Джавідові?

Губ Джессіки торкнулася похмура посмішка.

— Не більше, ніж ти.

— Лето каже, що Джавід сміється не з того, що слід, — зауважила Ганіма.

— Годі про сміх Джавіда, — промовила Джессіка. — Але чи й справді ви плекаєте надію, що мій син досі живий, що він повернувся у цій подобі?

— Ми кажемо, що це можливо. І Лето… — Зненацька Ганіма відчула сухість у роті, згадала страх, що стискав їй груди. Змусила себе перебороти його, розповіла про інші одкровення Лето, про його віщі сни. Джессіка хитала головою, наче почуте її ранило.