Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Не здолавши й половини шляху, він налічив уже не одну дюжину статуй, розкиданих по всьому подвір’ю, наче шахові фігури в розпал гри. Кого тут тільки не було: кам’яні сатири, кам’яні вовки, так само як і ведмеді, лиси та рисі — усі, звичайно, теж кам’яні. Деякі особливо граційні фігури чимось нагадували дівчат, та насправді то були духи дерев. Серед інших виділялася міцна фігура кентавра, небачений кінь із крилами та довга гнучка істота, у якій Едмунд впізнав дракона. У холодному й блідому місячному сяйві всі вони стояли, наче живі, та у їхній нерухомості відчувалося щось таке зловісне, що навіть і проходити поміж них було моторошно. Саме посеред подвір’я височіла кремезна — наче могутній дуб — чоловіча постать з лютим виразом обличчя, кошлатою бородою та з палицею в руці. То був справжній велетень, точніше його кам’яна подоба, і хоча Едмунд твердо знав, що той не може бути живим, цей відрізок шляху дався йому особливо важко.

У дальньому кінці подвір’я Едмунд помітив неясне світло, що лилося з напівпрочинених дверей, і попрямував туди. Залишалося здолати сходи, аж ось на порозі він розгледів чималенького, а як на те, навіть величенького вовка, що заступав прохід.

— Нічого страшного, — укотре спробував підбадьорити себе Едмунд, — шкоди він мені не завдасть, адже він несправжній…

Та не встиг він занести ногу — перешкоду переступити, як звірюга скочив на лапи, шерсть у нього на карку стала дибки, вовк роззявив велику червону пащу та прогарчав:

— Завмр-р-р-ри, чужинцю! Р-р- розповідай не кр-р-риючись, якого ти р-р-роду і кр-р-рові, чого пр-р-рийшов?!

— Прошу про-пробачення вельми- вельми- вельможного пана Вовка, але це ж я, Едмунд, — від несподіванки і з переляку Едмунд заїкався, — той самий син Адама, якого її величність цими днями милостиво зустріла в лісі; а приніс я їй звістку про те, що брат мій та сестри вже в Нарнії; тут, неподалік, у хатинці Бобрів — її величність воліли побачитись з ними на власні очі.

— Я доповім її величності, а ти стій тут і не вор-р-рушись, якщо тобі дор-р-роге власне життя! — сказав вовк і, не чекаючи на відповідь, зник у замку.

Едмунду залишалося мовчки терпіти. Пальці його вже побіліли від холоднечі, а серце несамовито калатало в грудях. Та незабаром Могрім, зверхник таємної поліції її величності (а це був саме він), повернувся.

— Пр-р-роходь, ур-р-рюбренець Кор- р- ролеви! — сповістив він. — Тобі на р-р-радість, або не зовсім на р-р-радість, або зовсім не на р-р-радість…

Напучуваний таким чином, Едмунд попрямував усередину, ступаючи дуже обережно, щоб випадково не наступити страшному звірюзі на лапу.

За порогом він опинився в довгій похмурій залі з шерегами колон, між яких, так само як і на подвір’ї, причаїлися статуї. Одразу за порогом Едмунд помітив маленького кам’яного фавна з дуже сумним обличчям. «А чи це, бува, не приятель Люсі?» — майнула думка. Зала освітлювалась одним-єдиним ліхтарем, за яким у напівтемряві сиділа сама Чаклунка.

— От і я, ваша величносте! — поспішив доповісти Едмунд, виступаючи вперед.

— Як ти наважився, нахабо, прийти до мене сам? — не дуже приязно зустріла його Королева; від її громоподібного голосу, що заповнив залу, в Едмунда аж ноги підломилися. — Хіба я не веліла тобі привести з собою інших?

— Не гнівайтесь, ваша величносте! Задля вас я зрадив усіх — я заманив їх якомога ближче до вашого ліг… палацу. Наразі вони переховуються в маленькій хатинці біля греблі вгору за течією маленькою річки у пані та пана Бобрів.

— І це все, з чим ти прийшов? — гримнула Чаклунка, і зла посмішка скривила її обличчя. Ця посмішка нічого доброго не провіщала.

— Н-ні, н-ні, ваша величносте, — затинаючись з переляку, запевнив її Едмунд і за хвилину виклав усе, що підслухав у Бобрів до того, як чкурнув геть.

— Що?! — заволала Чаклунка. — Аслан?! Він тут?! Чи ти часом не брешеш? Якщо з’ясується, що ти збрехав…

— Та що ви, — замахав руками Едмунд, — якщо я вже доношу, то доношу тільки те, що чув на власні вуха.