Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Умови гри для них неоднакові. Чорний такий, яким хотів би бути. Лорд такий, яким себе відчуває. Уже цікаво.
Чорний встає, затуливши півкімнати.
— Ходімо звідси, — каже він мені. — Провітримо тебе трохи. І випусти нарешті цю пляшку.
Я розтискаю цілком людські довгі пальці, пляшка падає та котиться по підлозі. Мені цікаво, як я виглядаю весь, тобто з ніг до голови, але, на жаль, поблизу немає дзеркал. Чорний нагинається до мене, обдавши міцним запахом псини, хапає попід пахви й ставить на ноги.
— Ось так. Потихеньку, помалу… Тупу-тупу...
Слухняно плентаюся до дверей.
Хто сперечається з Конанами? Він дихає мені в потилицю. Найголовніший Пес. Двері замшілі, зарослі лишайниками й цвіллю, ними мандрують вервечки мурашок, а замість ручки стирчить скалкуватий сучок.
Лапа Чорного в браслеті зі шпичаками хапає його, обломлюючи під корінь, двері відчиняються, і ми виходимо на покинуте шосе під сіре, непривітне небо.
Довкола поля, з понатикуваними телеграфними стовпами, асфальт всуціль у тріщинах, біла роздільна смуга ледь помітна, напівзасипана піском. Вітер шарпає на мені футболку Чорного, лоскоче живіт крижаними пальцями. Лорд піднімає комір куртки, який негайно відривається, залишившись у нього в руках. Той бридливо його відкидає.
— Ну що, ходімо? — Чорний цілеспрямовано кидається вперед, вигукнувши на прощання: — Динамік! Залишився посеред коридора. Піду, заберу, доки не хапнули.
Я озираюся на двері, але вони, звичайно, зникли. Лорд кульгає попереду, провалюючись милицями в тріщини асфальту і з лайкою вивуджуючи їх звідти. Крізь діри в його штанах просвічує щось зелене і стовбурчиться, витикаючись, листячко.
Хмари зловісно нависають. Скоро піде дощ. Чорний уже геть далеко попереду. Для нього ця нескінченна дорога — всього лише кілька метрів паркету. Тому він рухається з приголомшливою швидкістю, час від часу здивовано озираючись на нас із Лордом.
— Куди ми йдемо? — питаю я Лорда.
— Звідки я знаю? — байдуже відповідає він. — Ти сюди стрибнув, ти й повинен знати.
Лорд помічає щось у траві на узбіччі, зупиняється і встромляє туди милицю. Вивуджує назад з недопалком, який приклеївся до наконечника, знімає його та дбайливо ховає до кишені.
— Добре, — каже він. — Я наплічник забув. Ще два-три таких, і можна буде покурити. Ти теж дивися, а то я можу і не помітити.
Вдивляюся в тьмяну траву.
— А ти добре пристосовуєшся, Лорде, — кажу я. — Неначе для тебе це звичайна річ.
Лорд сміється, демонструючи гострі зуби:
— Не зовсім звичайна. Не повсякденна. Але й не абсолютно нова. Адже це ти мені пояснив, що нічого такого в цьому немає.
— Пояснив, — погоджуюся я. — Але погано. Якщо ти продовжуєш микатися туди-сюди. Треба було тебе налякати.
— А ти налякав, — говорить Лорд. — Не переживай. Адже ми на межі, а не в глибині. У будь-який момент можемо повернутися.
— На межі теж небезпечно, — не погоджуюся я.
Він дивиться здивовано.
— Чим? Тут же всі свої, хіба ні?
Я волію не сперечатися.
Небо над нами розтинає рожева блискавка.
— Промокнемо, — Лорд дивиться вгору, щулячись під своїм лахміттям. — А Чорний, мабуть, уже знайшов динамік. У тих, котрі не провалюються, свої переваги.
— Вибач, — кажу я.
— Це не докір. Я сам за тобою поліз.
Через п’ять чи шість відламків верстових стовпчиків у нас з’являється орієнтир. Далекий білий кубик придорожньої харчівні. Дощу, як не дивно, все ще нема. Зате чомусь дуже швидко темніє.
Харчівня у міру наближення до неї виглядає дедалі симпатичнішою. Білий будиночок із гостроверхим спадистим дахом і смугастими піддашками над вікнами. До під’їзної доріжки приткнулися дуже багато машин, одна древніша за іншу. Всуціль моделі початку століття. Малюночки з такими я колись колекціонував. Тут вони виглядають розвалинами. У найспорохнілішому драндулеті з відкидним верхом сидять дві напівголі дівчини, які, побачивши нас, дружно звискують і махають руками.
— А що, гайнемо, хло? З вітром у вухах! Тарахнемося під укіс, за кайф!
У найближчої до нас дівчини рожеве личко Мерилін Монро, а груди, обтягнуті вицвілим купальником, схожі на два футбольні м’ячі. Вона відкриває рот і хтиво облизується:
— Ну то як? Гайнемо?
Ми оминаємо машину й заходимо до харчівні, поринаючи в шум, гамір і солодкі м’ясні запахи. У невеликій квадратній кімнаті якимсь дивом уміщається сила-силенна людей. Сидять за дерев’яними столами, сидять на них і під ними.