Роман юрби

– Хто там? – спитала хрипко Юлька, вона вже, певне, спала.

– Це я, Шурка, – просипів він, і Юлька вихилилася з вікна, щоб його побачити.

– Чого тобі? – спитала – Я ж тобі сказала своє услов’я.

– А я за уговором і дєйствую, – сказав Шурка. – Притарабанив тобі двері...

Юлька замовкла, ніби була вражена його моторністю, тільки біло хиталась у вікні.

– А вдень не міг принести? – нарешті спитала вона.

– Вдень неінтересно, – захихикав Шурка.

– Украв? – спитала строго.

– Нє, позичив, – все ще хихикав Шурка. – На вічне оддання. Де їх покласти?

– Сюди під вікно, – сказала Юлька, вона вже стриміла у вікні, як звичайно, виваливши на підвіконня пишні, майже не прикриті сорочкою перса.

Шурка метнувся до хвіртки, йому, правда, здалося, що неподалік щось шамотнуло, але не до того було – потяг двері у хвіртку. Юлька ж непорушно стриміла у вікні, доглядаючи, як цім тужиться, а Шурка нагально використав цю її непорушність, бо як тільки поставив двері під вікно, відразу ж звівся й потрапив рукою у щось драглисте, тепле й ніжне – ті ж таки справжні, такі бажані, такі знадні та любашні перса. Юлька на його рух не прореагувала ніяк, тоді він зашепотів спрагло:

– Пусти мене до себе, Юль! Ну, як аванс!

– Ні, – сказала вона твердо. – Зробиш, шо нада, тоді пожалуста. Знаю я вас...

Шурка пошкработав потилицю.

– Така ти невмолима?

– Така невмолима. Приходь завтра вранці. Щоб перед моєю роботою був, бо я рано виходжу.

І поки Шурка зібрався вдруге почіпати те, що так його врадило, Юлька відхилилася в кімнату, і стулки вікна зачинилися перед його носом. Він зашкрябав і легенько застукав, але вікно було глухе й німе, тож зітхнув тяжко. Добиватися ж активніше до Юльки було б нерозважно – ще сусідів побудить. Зрештою, був по-своєму й задоволений: до тих пишнющих перс він доступився, а раз так, дістав і аванса.