Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Залишіть мене з ним! – крикнула Людка усім тим жінкам, – я хочу його, сердешного, пожаліти. Бо він дурний і недоглянутий.
І від тієї несподіваної Людчиної ласки Шурка заплакав у того подола, і сльози його шипіли, падаючи, як на плиту, й випаровувалися, бо якось ніхто його, блудящого, у цьому світі й не жалів, а всі тільки на нього кричали, сварилися, всі дорікали, або ж, у ліпшому випадку, хотіли окрутити.
Жінки зі звіриними подобами перестали співати колискової, очевидно, вражені Людчиним учинком, але розходитися й не подумали, стояли довкруг них і дивилися на всі очі, а їхні діти порозбігалися вже по двору, зеленому, зарослому шпоришем із величезними парашутистими кульбаб’ячими головами, й бігали в квача уже там, дзвінко погукуючи. Тоді він відчув, що його голова у Людчиній пахвині зараз спечеться чи звариться, коли він її довше там триматиме, отож вирвався із Людчиних обіймів і сів, віддуваючись. Отоді-то й побачив він, що Безназванним завулком іде місяцева донька, зовсім мала, тільки на п’ядь вища куцої Наталки, із низькопосадженими клубами над карачкуватими ногами, з несподівано великими й пишними, аж випирали вони з блузки, персами і геометрично круглим, пласким, як місяць, обличчям, на якому, ніби закандзюбина, стримів пилочкою ніс, сірі вуста майже не виділялися на лиці, а очка були круглі, здивовані, сірі, з кущиками брів, а голова – з ріденьким, також сірої барви волоссячком, стягнутим ззаду гумкою. І йому здалося, що той Безназванний завулок – ніби голий яр, без кущів, дерев і трави, і по тому голому яру тягнеться тоненька глиняна стежина, а місяцева донька помаленьку ступає по ній карачкуватими ніжками, втомлена, налита отрутою, якої набралася на шкідливому заводі, з байдужим померклим лицем і з випитими, також налитими отрутою, сірими очима.
– Я змиваюся! – сказала Людка, і двері, які він сьогодні вставив, заспівали. Шурка розплющив праве око і виплюнув пожовану, незапалену сигарету – в кімнату й справді входила Юлька.
– Вставив тобі двері, – сказав, ледве ворочаючи язиком, Шурка Кукса. – Як там з розщотом?
– А замка? – різко спитала Юлька. – Чи я буду жити без замка?
Він здивовано сів на ліжкові й дихнув на Юльку такою хвилею перегару, що та аж відскочила від нього.
– Ти що, п’яний? – заверещала вона, ніби пилорама різала, в цьому була схожа на Магаданшу.
– Але ж, Юль, – пробурмотів він. – Про замок у нас договору не було. І про те, щоб я не був п’яний, теж.
– Забирайся! – верескнула Юлька. – Вставиш мені замка і не будеш п’яний, то прийдеш.
– Але ж замка тра купить, – сказав він. – А в мене нічо, – він вивернув свої і справді порожні кишені.
– Ну, харашо! – пом’якшала Юлька. – Замка я куплю. І щоб не був мені п’яний. Терпіть не можу п’яних, пойняв?
– Та пойняв, – сказав він, зводячись із постелі, і раптом кинувся до неї, схопив її лапищами й почав мнуть і там і сям, і вище і нижче. Юлька заверещала, викрутилася, дряпнула, як кішка, його фізію й почала гамселити його кулачками із тим-таки диким вереском. І коли він, хихикаючи, виваливсь у вставлені так гарно ним двері, то побачив унизу у дворику дев’ятеро виладнуваних одна біля одної жінок, вісім із Ластів’ячого Гнізда, а одну сторонню, певна річ, Людку. Всі вони безмовно дивилася вгору, де репетувала Юлька, а їхні подобенства спинилися так само з розверстими очима й ротами, від чого їхні обличчя здавалися дегенеративні. Шурка либився на весь рот і вихилясом сходив із горбка.
– А щоб мені не лапався, пойняв? – верещала вгорі Юлька. – Я тебе работать найняла, а не лапаться.
Тоді кілька з тих жінок унизу заіржали, але решта лишалися з незворушними фізіономіями, а маленький бульдожик, крапля в краплю схожий на свою господиню, зірвався на ноги, загарчав і загавкав несподівано грубим гавкотом, аж з ремінця рвався, але його тримала залізна рука господині – Шурка ж ішов і либився.
– Забув замка їй уставить, – сказав, насилаючи на ліве око хмарку диму, бо дорогою встиг і закурити. – Доведеться завтра прийти. І вставлю, хе-хе! На губу привішу! На! – він зробив непристойний жест, але ніхто на його ніби й жарт не засміявся, всі лишалися безмовні й непорушні, ніби це стояв гурт манекенів. Сам тільки бульдожець вдруге рвонувся на повідку і ярісно загавкотів.
– Не терпить мій Рекс п’яних, – сказала тоненьким голоском власниця бульдожка. – Він і мого Мішу кусає, коли той п’яний припреться. Він у мене розумничок. Цяця! Цьом!
4
Шурка Кукса прийшов до Юльки наступного дня, коли вже та повернулася з роботи. Був він тверезюсінький, навіть одеколоном пах, волосся було змочене й охайно зачісане, хоч одежа як була нечупарна, такою й залишилась.