Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Драстє! – сказав Шурка Кукса, бо вже вийшов чи вилетів із кокона і мружив ліве своє павине око. – Це ви купили в тої Гідри хату?
Заснулий місяць розкрив круглі, здивовані оченята і облив Шурку Куксу сірим перламутром погляду, губи при цьому в місяця ледь-ледь скривились.
– Дивіться-оно, у вас-оно під ногами-оно земля-оно горить!
– Оно! – сказав Шурка Кукса й подивився собі під ноги. Висохлий кущ трави вже не тільки димився, а з нього й справді вибивалися маленькі язички полум’я.
– Це я од вас його запалив, – сказав Шурка Кукса. – Очарувався. Я такий, що можу хату запалить, када нада і када мені хто не то. Отак гляну й запалю.
– Да! – сказала незрушно Юлька. – Розкажеш своїй бабушці.
– Нє, правда! – мовив Шурка Кукса, підступаючи гоголем до паркана: гоголем – це значить бічком, а бічком тому, бо під парканом ріс буйний кущ кропиви. – Я такий, шо всьо можу.
– Може, й можеш, – сказала Юлька і знову завмерла.
Шурка ж Кукса пас очима її перса. Так пас, що йому в голові білі з чорним пасмуги заходили, і він, здається, й зовсім утратив тямку, а його любасна хвороба палахкотіла в ньому куди дужче, ніж той мізерний кущ під ногами.
– Слиш, як тебе звать? – спитав він, безсилий відклеїти погляда од тих розлитих на підвіконні принад.
– Мене звать Розірвать, фамілія Лопнуть, – сказала Юлькп і по-простецькому розреготалася. Шурці ж од того сміху стало млосно, бо він уже був, як та риба на гачку – гарячий, видно, характер мав. А може, й не так: річ у тому, що той сміх сколихнув білий розлив грудей, і вони, перса оті, затрусилися й затанцювали на підвіконні.
– Слиш, – сказав Шурка Кукса й роззирнувся, чи ніхто не бачить, – може, ти мене в гості присогласиш?
– Багато ти хочеш, – сказала незворушно Юлька й завмерла.
– Нє, я серйозно, – сказав Шурка.
Тоді відчув, що круглі здивовані очка знову полили на нього сірий перламутр, ніби холодну сіру воду, а може, висунули якісь невидні мацаки й обмацали його крижаними пальцями.
– Може, й приглашу, – сказала спокійно й розважно Юлька. – Коли ти мені замість цього вікна, – вона махнула рукою, – двері вставиш.
– Двері? – зчудувався Шурка Кукса, його цей Юльчин практичний інтерес шокував.
– А ти хочеш, шоб я тебе приглашала за красіві глаза? – спитала Юлька. – Вони в тебе й не красіві. Зроби мені з вікна двері, тоді й буде в нас разговор.
Він стояв, кажучи фігурально, ніби мішком прибитий: ще з жодною з жінок чи дівчат такої розмови не вів. Щоб отак зразу, отак прямо... хм..
– Я не мастєр уставляти двері, – сказав трохи ображено.
– То йди своєю дорогою, – незворушно сказала Юлька і знову непорушно завмерла.
Шурка почухмарив потилицю, озирнувся на куща трави, але той уже й не горів, той уже навіть не димів, трохи обвуглився та й усе.
– А двері в тебе є? – спитав він, трохи й вагаючись.
– Принесеш, – категорично сказала Юлька й облила його холодним перламутром
Шурка знову зирнув на ті груди, якось вони вже й не так його хвилювали, на те кругле обличчя, сіре й ніби неживе, – сиділа собі й зирила на річкового краєвида, ніби й не було його тут, або він був щось не більше як кущ трави.
– Шутніха ти, – сказав він. – Придумала... Давай лучче просто, по-хорошому...