Чужинець на чужій землі

Навпроти Джубала сидів доктор Нельсон.

Джубал усвідомив, що здивувався б, якби його тут не було. Він кивнув і промовив:

— Привіт, Свене.

— Привіт, доку. Розділимо воду.

— Ніколи не відчувай спраги. Ким ти тут? Штатним лікарем?

Нельсон похитав головою:

— Студент-медик.

— Навчився чогось?

— Навчився того, що медицина непотрібна.

— Якби ти мене запитав, я б теж так відповів. Бачив Вана?

— Він повинен приїхати або пізно ввечері, або рано-вранці. Його корабель прибув сьогодні.

— Він завжди сюди приходить? — поцікавився Джубал.

— Називай його заочним студентом. Він не може залишатися тут надовго.

— Що ж, було б чудово з ним зустрітися. Ми не бачилися десь із півтора роки.

Джубал базікав з чоловіком справа — поки Нельсон розмовляв з Дорказ, яка теж сиділа праворуч від нього. Джубал помітив, що тремтливе очікування за столом, яке він відчував раніше, тепер посилилось. Все це ще не було нічого такого, на що він міг би вказати пальцем, — звичайна тиха сімейна вечеря в атмосфері розслабленої близькості. Один раз по столу передали склянку з водою, але якщо при цьому і були сказані ритуальні слова, їх вимовляли надто тихо. Коли склянка досягла Джубала, він зробив ковток і передав її дівчині ліворуч, що сиділа з широко розплющеними очима, — очевидно, надто схвильована від благоговіння і захвату для того, щоб просто поговорити з ним. Джубал стиха промовив:

— Пропоную тобі воду.

Вона спромоглася відповісти:

— Я дякую тобі за воду, Ба... Джубале, — і це було все, що він від неї чув.

Коли склянка завершила коло довкола столу й досягла вільного стільця, у ній було десь із півдюйма води. Вона сама собою піднялася, вилилася — і вода зникла, після чого склянка сама собою опустилася на скатертину. Джубал правильно зрозумів, що брав участь у груповому «Розділенні води» в Сокровенному Храмі... Можливо, на його честь, — хоча це навіть близько не було схоже на діонісійські веселощі, які, як він думав, супроводжують це формальне вітання брата. Так було тому, що вони опинилися у незнайомому оточенні? Чи він почув із неточних звітів те, що підсвідомо хотіло почути його власне «Я»?

Чи вони просто пом'якшили ритуал до аскетичної формальності з огляду на його вік та переконання? Останнє припущення видавалася найбільш ймовірним, і Джубал відчув, що воно обурило його. Звичайно, казав він собі, йому слід радіти, що його звільнили від потреби відхиляти запрошення, якого він точно не хотів — і не схвалював у будь-якому віці. Його смаки були такими, якими були.

Проте це було однаково що «Не згадуйте катання на ковзанах, тому що бабця вже надто стара й хвора для цього, і це було б неввічливо. Гільдо, ти запропонувала нам пограти у шахи, — і ми всі братимемо в цьому участь, тому що бабця любить шахи. А на ковзанах покатаємося якось іншим разом. Добре, дітлахи?» Джубала розлютило таке поштиве ставлення: якби все було так, як було, він би обрав піти кататися на ковзанах. Навіть якби це коштувало йому зламаних ребер.