Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Наше бурхливе, трагічне, повне кривавої боротьби минуле забрало дуже багато жертв з нашої провідної верстви. По татарському погромі наша аристократія та шляхта ще трималася якийсь час в Литовсько–Руській державі, опанувавши в ній все культурне життя, але по злученні тої держави з Польщею в 1569 році починається дедалі скорший перехід нашої аристократії — нащадків київських князів — та нашої шляхти до польської нації. Всі оті — потім польські — князі Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Воронецькі, Курцевичі, Четвертинські, Ружицькі, Пузини, Слуцькі, Пронські та інші були українцями з походження. Це лише аристократія, а серед теперішньої польської шляхти є тисячі родів українського походження.
За часів нашої Гетьманської держави багато напівспольщеної нашої шляхти повернулося до своєї нації і багато повстало нової козацької шляхти, а також значно посилився кількісно і якісно наш священицький та чернецький стан, тодішні будівничі освіти і культури.
По полтавській катастрофі 1709 року починається щораз скоршим темпом омосковлення нашої провідної верстви. Проте все XVIII століття наша шляхта ще добре пам’ятала історію; ще добре розуміла і відчувала, що москвини є чужа їм і ворожа нація. Тоді за кожної нагоди наша шляхта показувала москвинам свою огиду та презирство до тих дикунів. (Простонароддя гидилося москвинами ще більше). Москвини енергійно вживали всіх можливих засобів, щоб це вороже і презирливе до них наставления українців змінити на протилежне. Кожного, хто показував якесь прихильне наставления до москвинів, нагороджувано маєтками, високими посадами, титулами, грішми (точнісінько, як тепер в СССР). Напр., передумовою призначення І. Брюховецького на гетьмана москвини поставили йому вимогу оженитися з московкою (він оженився з Толстою). Московський уряд особливо дбав, щоб українська шляхта якнайбільше поміщалася кровно з московською. Напр., цариця Анна наказувала 31.I.1734 р. правителеві України кн. Шаховському: «Як наміром нашого блаженної пам’яті дяді імператора Пєтра було, щоб малоросійський народ охоту мав споріднюватися з нашим московським народом, так малоросіян від споріднення зі смолянами та поляками відвертати, а натомість уміло спонукати малоросіян свої сини та доньки з москвинами женити і споріднюватися. А цей наш наказ в таємниці тримати» (Моск. Архів Мін. Юстиції. Ч. 79. 1806).
Помосковщення шкіл, Церкви, преси, підкуп, мішані подружжя, всі подібні — не менш енергійні, як тепер в СССР, — заходи все ж не могли цілком змосковщити українців, як пощастило, напр., полякам сполыцити. І це цілком зрозуміло чому.
Ми вже говорили, що зливаються в одне гармонійне ціле лише властивості споріднені чи бодай дуже близькі. Хоч поляки і не були споріднені (духово) з українцями, проте вони належали до європейського культурного світу, як і українці. Це дуже сприяло польщенню українців. Цілком протилежне бачимо у Московщині. Москвини не лише не мали нічого спільного з українцями, але й були (і є) діяметральною протилежністю українцям, і то не лише духово, але й расово. Ці два народи мали духовість, що заперечувала одна одну. А як знаємо з генетики, протилежні духові первні не дається злити в одне ціле ніякими способами, навіть кровним змішанням. Отже, мовне змосковщення українців не є ніяким змосковщенням (хіба духовим каліцтвом, що його дається направити). А крім того, і саме реальне, щоденне життя аж занадто яскраво підкреслювало на кожному кроці, кожного дня не лише цю протилежність, але й незмірну ВИЩІСТЬ українців і НИЖЧІСТЬ москвинів. І це у всім без винятку: в щоденній поведінці, в чистоті фізичній і моральній, чесності, розумі, смаку, піснях, мові, самопошані, почутті власної гідности, освіті, світогляді. Абсолютно у всім бачили тоді українці свою вищість над москвинами. Наше простонароддя відчуває свою вищість над москвинами і тепер навіть в СССР. Але чим далі ця ясна свідомість у нашої змосковщеної інтелігенції переходила до підсвідомості. Напр., було в Петербурзі чимало українських змосковщених дворян на державних — часто високих — посадах, які із якоюсь незрозумілою їм самим гордістю підкреслювали, що вони чистокровні малороси. Це підсвідоме національне почуття, а також і почуття своєї вищости над москвином жило в нашій шляхті ще в першій половині XIX століття.
На українських землях під Австрією ми втратили майже всю нашу шляхту. Великий український патріот митрополит Мелетій Смотрицький журився ще в 1610 році: «Нема кому потішити мене — всі повтікали від мене. Де дім князів Острозьких? Де інші славні доми руських князів! Де княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторійські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інші незчисленні?» (М. Смотрицький. «Тренос»). За глумливим, але влучним виразом поляків, українська нація там в першій половині XIX ст. складалася з «хлопа і попа».