Джерело

— Те, що я повинен вам сказати, містере Кітінґ, ніколи не варто говорити чи робити, — розпочав Вайненд. Кітінґові ніколи не випадало чути, щоб людина так контролювала свої слова. У нього промайнула божевільна думка, що це пролунало так, ніби Вайненд притиснув до рота кулак і випускав кожен склад окремо. — Всі додаткові слова, що я скажу, лунатимуть образливо, тому говоритиму стисло. Я збираюся взяти шлюб із вашою дружиною. Завтра вона виїжджає до Рено. Ось ваш контракт на Стоунрідж. Я його підписав. До нього додаю чек на 250 тисяч доларів. Це додаткова сума до того, що ви отримаєте згідно з контрактом. Я буду вдячний, якщо ви нічого не коментуватимете. Я розумію, що міг би отримати вашу згоду дешевше, але не хочу дискусій. Нестерпно було б торгуватися за цієї ситуації. Тож, якщо ваша ласка, чи можете ви взяти це і вважати справу вирішеною?

Він простягнув контракт через стіл. Кітінґ побачив блідо-блакитний прямокутник чека, прикріпленого до аркуша канцелярською скріпкою. У світлі настільної лампи скріпка спалахнула сріблом.

Кітінґ не простягнув руки по папірець. Він сказав, рухаючи шиєю, щоб увиразнити кожне слово:

— Я цього не хочу. Ви можете отримати мою згоду задарма.

Він помітив Вайнендів здивований погляд — і майже доброзичливість.

— Не хочете? Не хочете навіть Стоунрідж?

— Я хочу Стоунрідж, — Кітінґ підняв руку і вихопив контракт. — Я хочу це все. Чому вам повинно це минутися? Чому мене це повинно бентежити?

Вайненд підвівся. Він мовив із полегшенням і жалем у голосі:

— Правильно, містере Кітінґ. На якусь мить ви майже виправдали ваш шлюб. Нехай усе залишиться так, як ми домовилися. Добраніч.

Кітінґ додому не повернувся. Він пішов до Ніла Дюмонта, свого нового дизайнера і найкращого друга. Це був довгов'язий, анемічний світський молодик, плечі якого згорбилися під тягарем занадто багатьох видатних предків. Він не був хорошим дизайнером, але мав зв'язки; він плазував перед Кітінґом на роботі, а Кітінґ плазував перед ним у позаробочий час.

Дюмонт був удома.

Прихопивши Ґордона Прескотта та Вінсента Ноултона, вони влаштували дику гулянку. Кітінґ багато не пив, але за всіх платив. Він платив більше, ніж було необхідно. Здавалося, він шукає, за що ще заплатити. Він роздавав щедрі чайові. І весь час перепитував: «Ми ж друзі — адже ми друзі? — адже так?». Він дивився на склянки навколо них і спостерігав, як світло витанцьовує в рідині. Він зазирав у три пари очей, каламутних, але час від часу вдоволено звернених на нього — вони були ніжні й заспокійливі.

Цього вечора, склавши речі, Домінік поїхала побачитися зі Стівеном Меллорі.

Вона не бачила Рорка двадцять місяців. Інколи вона заходила до Меллорі. Меллорі знав, що ці візити для неї були перервами у боротьбі, про яку вона не згадувала; він знав, що вона не хотіла приходити і що рідкісні вечори з ним були часом, вирваним з її життя. Він ніколи не ставив жодних запитань і завжди радів їхнім зустрічам. Вони спокійно розмовляли, по-товариському, наче давно одружена пара; наче він колись володів її тілом, але свіжість цих стосунків давно вже минулася, не залишивши нічого, крім безтурботної інтимності. Він ніколи не торкався до неї, але володів її тілом у глибшому сенсі, коли робив її статую, і вони не втратили особливе почуття одне до одного, що його подарувала їм ця праця.