Джерело

— Хіба це не кумедно, якщо згадати обставини, за яких ми зустрілися?

— Домінік, я провів життя, смикаючи за мотузочки світу. Я все бачив, Домінік. Ти ж не думаєш, що я міг би повірити в чистоту, якби вона не прийшла до мене в такій жахливо перекрученій формі, як та, що її обрала ти? Але мої почуття не повинні впливати на твоє рішення.

Вона стояла, недовірливо пригадуючи те, що сталося протягом кількох останніх годин. Її вуста ніжно розслабилися. Він це зауважив. Вона подумала, що кожне слово, яке він промовив сьогодні, було сказано її мовою, що ця пропозиція і форма, в якій він її подав, належали її власному світові — й що саме цим він нашкодив справі, розгадавши її мотиви і позбавивши їх її. Здавалося неможливим шукати саморуйнації з чоловіком, який говорив так, як він. Вона несподівано захотіла наблизитися до нього, розповісти йому все, знайти миттєве полегшення в його розумінні, а потім просити його більше ніколи з нею не бачитися.

Потім вона згадала.

Він помітив порух її руки. Її пальці не стиснули поруччя, зраджуючи потребу на щось опертися, зраджуючи важливість моменту, а розслабилися і зімкнулися навколо поруччя; наче вона безтурботно взялася за віжки, тому що ситуацію вже не потрібно було контролювати.

Вона пригадала храм Стоддарда. Подумала про чоловіка перед нею, який говорив про пристрасть до висоти і захист хмарочосів власним тілом — і пригадала картинку на сторінці нью-йоркського «Знамена», фотографію Говарда Рорка, який дивиться на будинок Енрайта, із заголовком: «Ви щасливі, містере Супермене?».

Вона глянула на Вайненда і запитала:

— Вийти за тебе заміж? Стати місіс Вайнендові газети?

Вона почула напругу в його голосі, коли він відповів:

— Якщо ти так волієш це називати — добре.

— Я вийду за тебе.

— Дякую тобі, Домінік.

Вона байдуже чекала.

Знову повернувшись до неї, він говорив так, як говорив увесь день — спокійно і з веселими нотками в голосі:

— Ми скоротимо круїз. Обмежимося одним тижнем — я хочу, щоб ти тут трохи побула. Наступного дня після повернення ти вирушиш до Рено. Я подбаю про твого чоловіка. Він отримає Стоунрідж і все, що йому заманеться, і нехай іде під три чорти. Ми одружимося наступного дня після твого повернення.

— Так, Ґейле. А тепер ходімо вниз.

— Ти цього хочеш?

— Ні. Але я не хочу надавати нашому шлюбу зайвої ваги.

— Я хочу зробити його важливим. Ось чому я не займатиму тебе сьогодні ввечері. Не займатиму аж до одруження. Це безглуздий жест. Я знаю, що шлюбна церемонія не має значення для жодного з нас. Але загальноприйнята поведінка — це єдине збочення, можливе між нами. Ось чому я цього хочу. Я не знаю іншого способу зробити виняток.

— Як бажаєш, Ґейле.

Потім він притягнув її до себе і поцілував. Це було завершення його слів, закінчене ствердження, ствердження такої сили, що вона спробувала завмерти, щоб не відповісти, і відчула, як її тіло реагує, забуваючи про все, крім фізичного відчуття чоловіка, який її обіймав.